За Львівським і Єрмолинськиим літописом, Мамай. Ягайло іОлег домовилися зібрати свої війська на берегах Оки на Семенів день,тобто 1 вересня. Намітивши спільний план дій проти Московського Великого князівства, Мамай відправляє посольство до Московського великого князя з вимогою сплатити йому дань у такому розмірі, як це було при царі Женибеце. Посли Мамая, намагаючись залякати Дмитрія Івановича і примусити його підкоритися, повідомляли, що Мамай стоїть з великою стіною війська поблизу Дону. Але навіть у разі згоди московського князя на сплату такої великої данини, навряд чи вдалося б відвернути від Північно-Східної Русі навалу золотоординців.
Дмитрій Іванович, маючи дані про військо Мамая, затягував переговори, старався виграти час, щоб зібрати військові сили і підготуватися до рішучої битви. З цією метою він посилає до Мамая Захарія Тютчева з двома перекладачами. По дорозі до ставки біля рязанської землі Тютчев дізнався про переговори Мамая з Олегом і Майлом. Незабаром з цими вістями він і відіслав гінця до Москви.
Московський великий князь розумів, що потрібно організувати чітку і оперативну розвідку, яка б спостерігала за пересуванням не тільки військових сил ординців, а й великого князя литовського та Олега рязанського. тому було вирішено поставити сторожу в полі. На праві притоки Дону - річку Вистру та Тиху Сосну виїхали Андрій Волосатий, Радіон Іжевський, Василь Тупік і багато інших. Через кілька днів було відправлено для спостерігання за діями противника нову групу розвідників у складі Климентія Полені на, Івана Святослава, Григорія Судока та ін.. Вперше в Північно-Східній Русі так широко використовували розвідку, яка діяла сміливо, швидко і вправно.
Виступ військ проти Мамая був детально розроблений і узгоджений між полководцями. Накреслені плани враховували досвід перемоги на р. Вожі. Але в даній ситуації виникли нові обставини: проти московського війська золотоординці виступали в союзі з рязанським і литовським князями. Необхідно було перешкодити об'єднанню ворожих військових сил. Московський князь приймає сміливе і несподіване для тогочасної практики боротьби з Ордою рішення - дати бій не на території свого князівства, а виступити назустріч ворогові і змусити його прийняти бій на невигідній для нього місцевості.
Дмитрій Іванович прийняв правильне рішення: розгромити ворожі війська до їх з'єднання.
Значна частина раті збиралася в Москві, а інша - вирушила прямо до Коломни.
12 серпня з трьох кремлівських воріт входило московське військо. Сучасники зазначали, що вся Москва проводжала своїх синів, біля кожних воріт стояли священики і благословляли воїнів на подвиг.
Московське військо на чолі з великим князем прибули до Коломни 18 серпня, а 20 серпня вирушили далі. 19 серпня московський князь на Дівочому полі організував огляд військ, розділив їх на полки. таких полків було сформовано п'ять: Передовий, Великий полк Лівої і Правої руки, Сторожовий. Військо було розбито на три групи: 1) Передовий полк, 2) Основні сили в складі Великого полку, полків Лівої і Правої руки, 3) Сторожовий полк. [5, с. 60-70]
Весь похід від Коломни до Дону протяжністю біля 200 верств руські полки пройшли за 11 днів (враховуючи стоянку в Лопатні і біля містечка Березує). Руське військо не дійшовши Дону зупинилося в с. Черидва. 7 вересня вранці Дмитрій Іванович зібрав військову раді, на якій вирішували починати битву на цій стороні Дону чи переправлятись на іншу. Прийнявши рішення Дмитрій івановч дав розпорядження наводити через Дон мости, відшукувати броди і дати бій ординцям і підходу Ягайла. Переправа через Дон була наведена між гирлом р. Непрядви і поселенням Матінка.
Рішучий похід назустріч Мамаю переслідував ціль його розгрому, що можна було зробити тільки в прямому бою, в польовому зіткненні. Пасивно стояти на березі Дону, прикрившись від ворога широкою і повноводною річкою було безглуздо і небезпечно. Ініціатива в такому випадку віддавалась Мамаю, литовський князь Ягайло отримував час для об'єднання з ординцями. На кінець за Доном було найвигідніше місце для боротьби з Мамаєм. Великий князь Дмитрій Іванович, як рахують військові історики, спеціально рухались до Куликового поля і переправа через Дон була просто одним із етапів цього цілеспрямованого руху.
Руські воєводи добре знали особливості військової тактики степовиків. Ординці звичайно починали бої атаками кінних стрільців, які зв'язували боєм лави противника, а тим часом головні сили ординської кінноти здійснювали небезпечні обхідні маневри, наносили удари з флангів і тилу. Особливостями Куликового поля перешкоджали Мамаю використовувати сильні сторони ординської кінноти. Поле було з трьох сторін огороджене ріками: з заходу і північного-заходу Непрямою, і півночі - самим Доном, з сходу і південного-сходу р. Рихоткою. Мамай мав можливість наступити тільки з півдня, зі сторони красного холма, посередині Куликового поля.
Саме Куликове поле мало ширину 8 кілометрів. Ширина зручного для бою місця не перевищувала 8-9 кілометрів, і руські полки могли покрити його суцільним глибоким строєм. За приблизними підрахунками, руські воїни повинні були вишикуватись при глибині строю 15-25 чоловік на відстань 3-5 км. Знищені мости на Дону і Непрядві відрізали шлях до відступу. Питання стояло так: перемога або смерть! [Егоров, с. 59-60]
Основною тактичною ідеєю вишиковування руських полків на Куликовому полі було заманити ординців для невигідної для них фронтальної атаки, втримувати тиск Мамая і неочікуваним ударом засадного полку вирішити подальший перехід битви. Шести полкове вишиковування, яке було новинкою для цього часу, що забезпечувало більше маневрене управління військами під час битви. [6, с. 47-49]
Настав ранок 8 вересня 1380 р. Ще не розвіявся густий туман, що покривав чагарники, ліси і балки навколо Куликового поля, а руські війська вже готувалися до бою. У центрі розташування руських військ стояв Великий або Великокнязівський полк, на чолі з великим князем Дмитрієв Івановичем, Іваном Родіоновичем Квашнею, Іваном Бронком, Іваном Васильовичем, смоленським князем, московським воєводою Т.В.Вельяміновим. Праворуч на лісистому березі р. Нижній Дубяк стояв полк Правої руки на чолі з князем Андрієм Федоровичем Ростовським і Андрієм Федоровичем Стародубським, а також Федором Грункою. До складу полку Правої руки входив і загін південно-західних руських (українських) воїнів із Стародуба. Полк Лівої руки на чолі з Ярославським князем (ім'я якого невідоме) Васильовичем, моложським князем Федором Михайловичем Львом Морозовим стояв з лівого боку біля р. Смолку. Перед Великим полком розмістився Передовий полк на чолі з князями Андрієм і Дмитром Ольчердовичами, князем Федором Романовичем Білозерським. В його складі були московські ополченці і вже відомий загін розвідників Семена Мелька. За основним Великокнязівським полком стояв Сторожовий полк (резерв), який очолювали князь Семен Константинович Оболенський, князь таруський Іван, Михайло Іванович, Андрій Серкізавич. Нарешті в зеленій діброві між Смолкою і Доном розмістився засадний полк, очолюваний Володимиром Андрійовичем Серпуховським і Дмитром Борок-Волинським.
Відомо, що Мамай з військом підійшов до Куликового поля в другій половині дня 7 вересня. Як правило, воєначальнки орденського війська особисто не брав участі в бою. так було і під час Куликовської битви. Намет Мамая було розбито на підвищенні, що мало назву „Красний холм”. Керував Мамай боєм за допомогою умовних знаків, сигналів. При собі Мамай тримав резерв, який посилався в бій у найвирішальніший момент.
В центрі ординського війська розташовувалися загони найманої піхотиченуезці, осетини, черкеси. Вони мали на собі легкі кафтани темного кольору, шоломи. Ординця були вдягнені в шаровари, підкачені до колін. Основним озброєнням були списи, довгі у воїнів задніх рядів, що клали їх на плечі воїнів, які йшли попереду. В багатьох із них були сокири, піки з крючками, майже у всіх ножі Військо пересувалося зімкненими рядами. По обидва боки від піхоти рухалася ординська кіннота. В одязі кіннотників переважали шоломи і шкіряні панцири з нашитими металевими лусочками.
Озброєна ординська кіннота була кривавими шаблями, луками та стрілами, а також списами, мечами. Брязкіт зброї тупіт багатьох тисяч коней, верблюдів та людей зливався у монотонний, гнітючий шум. Підійшовши до руських військ на відстань польоту стріли, військо Мамая зупинилося.
Зброєю руських воїнів були луки і стріли, списи, мечі короткі і довгі, сокири, довгі шаблі, воїни деяких загонів мали корди (короткі польські мечі). Князів і воєвод прикрашали золочені шоломи, золоті і срібні хрестики, що висіли на ланцюжках.
Іззахисноїзброї у руських слід виділити металеві і дерев'яні щити, пофарбовані інколи в червоний колір, кольчуги, шоломи, наколінники. Кольчуги були у вигляді сітки, поопускалась на обличчя, шию і плечі чи сорочки до колін з металевими нагрудниками, металевими у багатьох воїнів і шкіряними (товсті шкіряні смужки зшивалися на зразок кольчуг) у бідних. [13, с. 272-273]
Великий князь в обладунках простого воїна став у бойовий ряд Великого полку. Коли князю запропонували не самому в полку битися, а краще спостерігати за боєм, то він скористався тактичним ходом: присутністю великого князя в перших рядах воїнів надихала їх на подвиг.
За середньовічним звичаєм бої розпочиналися єдиноборством силачів. Близько 11 год. ранку (за давньоруським рахунком о 6 годині) з рядів ординців виїхав велетень Темир-Мурза (Талебей). З розташування руського війська виїхав монах Троїцького монастиря в минулому любутський боярин, відомий силач та чудовий вершник Олександр Пересвєт, одягнений у монашський клобук і схизму.
Телебей і Пересвєт пустили коней галопом назустріч один одному. Зустрічний удар був настільки сильним, що від нього присіли коні, а противники, збивши списами один одного з коней впали мертвими. Вся битва точилася близько трьох годин, від 11 до 14 години. Першим прийняв на себе бій Передовий полк, воїни якого майже всі полягли під ударами золото ординців. Через те, що величезна кількість людей і коней була скупчена на порівняно невеликій території, люди задихалися, гинули під копитами коней та верблюдів. Луки і стріли використовувалися тільки в перші хвилини бою, в подальшому це була рукопашна битва. Потім Мамай, щоб дати можливість своїй кінноті зайти в тил Великому полку спрямував головний удар проти полку Правої руки. Цей маневр, не вдалося здійснити через несприятливий рельєф місцевості, що ускладнював пересування ординської кінноти. Натиск ворога полк Правої руки витримав. Далі Мамай спрямовує удар на лівий фланг, проти полку Лівої руки. Розрахунок був простий: відірвати руських від переправ і притиснути до Непряди. Якщо руським і вдасться переправитись через Непрядву, гадав він, то за нею починається Дон, де немає переправ і до того ж заболочений берег. Тобто руське військо мало потрапити в кільце і загибель його була б у такому випадку неминучою.
Проте підрахунки ворога не виправдались. Розбивши полк Лівої ріки, ординці почали обходити Великий полк, загрожуючи його Лівому флангу. Резерв, що знаходиться позаду Великого полку і змінив фронт, щоб прикрити лівий фланг, оголений після розгрому полку Лівої руки, не зміг зупинити просування золотоординців в тил Великого полку. Полк Правої руки не зміг йти в наступ, тому щоб відкрився і правий фланг Великого полку, крім того, цим порушувався загальний бойовий порядок. воєначальники, очевидно, не одважилися на наступ ще й тому, що побоювались потрапити у пастку. В такій ситуації основні військові сили руських почали відступати до Непрядви, деякі воїни почали тікати в напрямку бродів через Дон.
На полі пролунав переможний клич золотоординців. Мамай відчував уже близьку перемогу і не бачив потреби кидати в бій свій резерв. На шляху золото ординців, що переслідували відступаючі руські війська, у діброві знаходився Засадний полк воїни якого уже давно поривалися в бій.
Раптовий сильний удар Засадного полку зупинив золотоординців, відкинув від Дону. Скориставшись таким замішанням, почав наступати і Великий полк, підтримуваний полком Правої руки. Це був поворотний момент бою. У ворожому таборі почалася паніка. Багато ординців було порубано, інші почали тікати. Мамай, намагаючись організувати оборону біля свого стану на Красному холмі, і на цей момент не кинув в бій резерв. Свіжі сили Засадного полку зім'явши праве крило ворожого війська вийшли на ставку Мамая. Мамай, зрозумівши, що битва програна, почав тікати, залишивши намет та дорогоцінні речі.
Взагалі на Куликовому полі загинуло в битві з ординцями близько 60 тисяч чоловік. Щодо загиблих золотоординців, то на їх кількість джерела не вказують, але можна стверджувати, що ординців загинуло значно більше.
Героїчна битва 8 вересня 1380 р. що завершилася славною перемогою руських військ над золотоординцями, стала подією великого історичного значення і переломним моментом у визволенні Північно-Східної Русі від золотоординського іга. Вона розвіяла міф про непереможність ординського війська і намітила початок ліквідації Золотої Орди як державного об'єднання. Куликовська битва була однією з наймасовіших воєнних операцій ХІУ ст. у Східній Європі і наслідки її виходили далеко за межі боротьби Золотої Орди і Московського Великого князівства.
3.4 Остаточний розпад Золотої Орди
Славна перемога на Куликовому полі нанесла Золотій Орді важкого удару. Однак скинути ординське іго в 1380 р. не вдалось. Новий правитель Орди Тахтамиш в 1382 р. неочікувано напав на Русь і спалив Москву Великий князь Дмитрій Донський був змушений платити данину Орді. Ординський хан, як і раніше рахувався верховним правителем Русі, але його влада над руськими землями значно послабилась. Куликовська битва остаточно похоронила віру в непереможність завойовників. Залежність від Золотої Орди руські люди розглядали тепер як тимчасову і готувалися до остаточного визволення рідної землі від іноземного іга. Про те, на скільки впав престиж хана на початку ХУ ст. засвідчує ярлик ординського правителя Едігея сину Дмитрія Донського великому князю Василію І Егідей жалівся на неуважність до ханських послів, на небажання Русі платити данину і навіть не требував, а буквально умовляв збирати данину. Негідей спробував підкріпити свої потреби силою в 1408 р. напав на Русь, але зустрів гідну відсіч. Озброєна відсіч, дана Великим князем Василієм І ординцям показала, що Русь скоро відновила сили після кровопролитного „Мамаєвого погрому”. Але найголовніше те, що Куликовська битва не тільки ослабила, а навпаки прискорила процес політичного об'єднання Русі. [6, с. 66-67]
Дмитрій Донський досить швидко зумів подолати внутрішньополітичні складності, які наступили після „Тохтамишевої навали, коли нижегородський, тверський, рязанський князі почали супротивляться Москві, незважаючи на це він продовжив політику об'єднання Русі. Подальші успіхи цієї політики пов'язані з іменем Великого князя Василія І Дмитрійович (1389-1425) достойного наступника свого прославленого батька.
В результаті централізованої політики Івана ІІІ значна частина руських земель опинилась під владою великого князя, дуже розширились мобілізаційні можливості країни, було створено загальноруське військо, яке підкорялось єдиному командуванню. Все це створювало умови для успішної боротьби із зовнішніми ворогами.
Друга половина ХУ ст. була часом великого національного підйому, глибокого усвідомлення руськими людьми необхідності єдності рідної землі. Зовнішнім проявом цього було утвердження в народній свідомості і в писемних джерелах поняття „Росія”, яке замінило колишню назву „Русь”.
Заколоти удільних князів ледве не влилися в феодальну війну, серйозно ускладнив внутрішньополітичну обстановку в Росії. Тим більшою показується заслуга великого князя Івана ІІІ, який зумів організувати загальнонародну національно-визвольну війну проти Орди в умовах ще не викоренених „удільних порядків”. [3, с. 61-62]
Рішуче ломлячи супротивлення удільних князів, збираючи їх навколо Москви, великий князь Іван ІІІ підготовлював створення могутньої Російської держави, яке може завоювати незалежність і відстояти її від будь-яких зовнішніх ворогів.
В цей час Золота Орда розпадалась на напівсамостійні улуси, які в залежності від успіхів чи невдач тих чи інших ханів то тимчасово об'єднувалися під однією владою, то знову відокремлювались, взаємно послаблюючи одні інших в військових сутичках. До середини століття в декількох великих улусах утвердились свої ханські династії і Золота Орда як єдине ціле остаточно перестала існувати.
Звичайно,розпад Золотої Орди і суперництво між окремими улусами послаблювали сили завойовників і давали можливість Івану ІІІ для вигідних дипломатичних комбінацій, що він і робив, використовував ворожість Великої Орди, що була самим великим і сильним улусом і Криму. Однак ординці продовжували залишатися небезпечним і могутнім противником. Військові сили Великої Орди, яка претендувала на владу над Росією, були значними. Не дує поступалося Великій Орді і військо Кримського ханства, судячи з перемінного успіху в війнах між ними. Безпосередня військова небезпека для прикордонних руських князівств після розпаду Золотої Орди навіть збільшилась. З ординцями тепер було майже неможливо встановити які-небудь стабільні політичні відносини, навіть мир з ханом і виплата данини не спасали від спустошливих набігів. Загроза зі сторони Великої Орди ще більше зросла під час великого княжіння Івана ІІ Васильовича. Це був час значного посилення Ахмед-хана, якому вдалось завершити багатовладдя і тимчасово об'єднати всю Велику Орду. На ординських монетах почали карбувати пишний титул: „Султан верховний Ахмедхан”. Основний суперник Ахмед-хана Улуг-Мухаммед відійшов зі своєю ордою на Середню Волгу і володіння Великої Орди тепер безпосередньо межував з руськими землями. Для Ахмед-хана відкривався шлях на Моску. Наміри Ахмед-хана прослідковуються чітко: він прагнув досягнувши об'єднання під своєю владою значної частини території і військових сил колишньої Золотої Орди, шляхом спустошливого набігу повністю встановити ординське іго над Руссю, знекровити завойовану країну, щоб виключити в майбутньому спроби з її боку звільнитися від залежності. Мова йшла про долю руського народу, про те,, вдасться йому чи ні зберегти умови для самостійного історичного розвитку. Якщо б Росія не вистояла у цій боротьбі, то була б відкинена на століття назад.
Безпосередніми задачами перед великим князем Іваном ІІІ були: організація надійної оборони південного кордону, яка б могла затримати військовий наступ Великої Орди, а на заході - стабілізація відносин з Литвою і Лівонським орденом, яка б хоч на деякий час забезпечила безпекою цей кордон.
1472 р. Ахмед-хан пішов на Москву навіть не намагаючись форсувати р. Оку, він вирішив обійти головні сили руського війська з заходу. Однак Ахмед-хан не дивлячись на відсутність бою отримав поразку. Ні одна з його цілей не була досягнута. Ординці понесли значні втрати і відступили. Влада Великої Орди була значно послаблена. Це знайшло відображення в зменшенні данини. Відомо, що в середині ІУ ст. вона становила 7 тис. рублів, у 1472 - 4200 рублів, в 1475 чи 1476 виплачувати данину взагалі перестали. [11, с. 106-108]
Івану ІІІ було необхідно запобігти утворенню анти руської коаліції, перш за все воєнного союзу Великої Орди із Польсько-Литовською державою. Не менш важливим було для нього перешкодити утворенню єдиного фронту ординських улусів. Ключем для рішення і цієї і іншої зовнішньополітичної задачі знаходився в Криму.
Укладення військового союзу з Кримським ханством було великим дипломатичним досягненням великого князя Івана ІІІ. Воно виключало можливість одночасного виступу проти Росії двох сильних ординських улусів - Великої Орди і Криму. Загроза можливості нападу на південні литовські і польські землі з боку Криму заставляли бути обережним короля Казимира „перешкоджала його повній одинокості” з Ахмед-ханом.
Реально зовнішньополітична ситуація, яка склалася, показала Івану ІІ єдино правильний вихід: не покладаючись на результати дипломатичних комбінацій, організувати відсіч набігу Ахмед-хана.
Великий князь Іван ІІІ мав час для організації оборони, причому перші заходи щодо укріплення південного кордону були проведені ним ще весною. Перш за все Івану ІІІ необхідно було прикрити військами прямий шлях до столиці для чого на традиційному оборонному рубежі берега Оки були зосереджені значні сили. План війни обговорювали на великій раді в Москві. В якій брали участь Іван ІІІ, його дядько князь Михайло Андрійович Верейський, мати великого князя Марфа, Митрополит Геронтій і всі бояри. План передбачав прикриття берегів Оки і по черговість руху військ: спочатку полки зібрані в Москві, а потім „низове воїнство” („низом” називали Володимиро-Суздальську Русь”) і на кінець „верховне воїнство” з північних військ, що означало мобілізацію всіх військових сил Москви.
Бурні військові події, що відбулися на Угрі осінню 1480 р. можна назвати протиборством двох величезних ратей - руської і ординської. Перша, руська боролася за майбутнє за незалежність рідної землі, за можливість самостійного історичного розвитку, друга - ординська - добивалася історично нереальної цілі - встановити важке іго над величезною державою, в якій вже складалась могутня, централізована держава. На осінніх берегах Угри суперечка була вирішена. [7, с. 172-174]
Ординська кіннота появилась на берегах Угри-ріки на початку жовтня 1480 р. Ахмед-хан хотів зі сходу форсувати Угру і піти дальше на Москву. Поблизу устя Угри в районі Калуги були зосереджені сили руського війська під командуванням князя Івана Івановича Меншого - сина Великого князя. На них обрушились зі своїми головними силами Ахмед-хан, намагаючись прорватися через руську оборонну лінію.
Противники зійшлися навпроти один іншого. На лівому, руському березі Угри вистроїлись руські лучники, були розставлені важкі пищали і тюфяки, притаїлись зі своїми легкими рушницями підрозділи „вогненних стрільців”. Руські воєводи постарались максимально використати доблесність свого війська в вогнестрільній зброї і не допустили переправи ординців на лівий берег, розстрілюючи їх на воді.
В них полетіли стріли, ядра. Кіннота була готова обрушитися на ворога, якщо б він зумів переправитися через Угру. Бій на переправі через Угру розпочався 8 жовтня в 1 год. і продовжувався 4 год. Судячи з літописних розповідей. ординцям не вдалось переправитись через Угру і розпочати рукопашний бій на лівому березі Ординці повільно пливучи до руського берега стали зручною мішенню для руських питальників і вогнестрільних стрільців. Несучи значні втрати Ахмед-хан змушений був відійти від берега і відкласти на деякий час спробу форсувати Угру.
Між іншим військові події почали розвиватися в напрямку заздалегідь не передбачені Ахмед-ханом, але бажаними для руських. Повернувши свої кінні підрозділи на захід і південь, Ахмед-хан почав спустошувати литовські володіння. А саме верховськіє князівства, які утворилися в ХІУ-ХУ ст. в верхів'ях Оки і в процесі феодального роздроблення Чернігівського князівства. Удільними князями стали нащадки колишніх чернігівських удільних князів Одоєвські, Воротинські, Мосальські, Ново сільські, Трудчевські та ін. На початку ХУ ст. ці руські князівства потрапили в вассальну залежність від Великого князівства Литовського і платили йому данину [16, с. 125]
Ахмед-хану вдалося в результаті походу на „верховськіє княжества” забезпечити свій тил, але змінити в свою користь загальну стратегію положення він так і не зумів. Головним для нього було отримати литовську допомогу, але цього він не досягнув. Не зумів він перешкодити і закінченню заколотів братів великого князя. А без цих двох сприятливих умов надіятись на перемогу було важко.
Наближалась зима. Як і раніше попереду була осіння річка, всі броди і перелази через яку надійно захищали руські полки. Надії на форсування Угри більше не залишалось. Стратегічна ініціатива була остаточно втрачена Ахмед-ханом. Навіть прорив через Угру, якщо б його вдалося здійснити, перспектив для ординців не мав. Попереду були ліси і водяні перепони. Лівобережжя Угри, а за ним - велике резервне військо Івана ІІІ. На шляху до Москви їх неминуче чекали нові бої, подальший перебіг яких важко передбачити.
Неважко собі уявити умови смути, які були в ординському стані. Король Казимир на допомогу не приходив. Манглі-Гірей з тилу, зі сторони „Дикого Поля”. Він ще не перейшов до активних дій проти Великої Орди, але міг зробити це в будь-який момент. Окраїни Угри були розорені повністю самими ординцями під час походу на „верховськіє княжества”, не достатньо було продуктів і корму для коней. Зима 1840 р. наступила раніше, ніж звичайно і була дуже суворою. Сила Великої Орди танула без боїв. Прийшов час думати про відступ, щоб зберегти залишки війська. [6, с. 74-81]
Далі події розвивалися так. Відвід руських військ від Угри почався після льодоставу, 26 жовтня. З воєнної точки зору цей маневр можна повністю пояснити. Угра перестала бути перепоною для ординської кінноти і розтягнута лінія руських полків ставала уразлива для ординських ударів. Фактично Ахмед-хан зосередив в одному місці значні сили, міг би легко прорватися в будь-якому місці берега і руське військо одразу ж опинилося б у важкому становищі.
Відвівши війська до Боровська, великий князь приготувався дати бій у вигідних для нього умовах.
Ахмед-хан не рухався через оголену Угру, він планував відступ заздалегідь. Кінне військо ординців покинуло район Угри поспішно. Ахмед-хан втік від Угри вночі. а зворотньому шляху ординці намагалися пограбувати руські землі, але невдало. Дії руської кінноти щодо переслідування ординців показують, як сміливо Іван ІІІ переходив від оборони до наступальних дій.
Іван ІІІ в 1480 році не вживаючи активних дій знову змусив ординців наступати на заздалегідь підготовлені позиції на березі Угри, а потім ніби пропонував Ахмед-хану переправитись через замерзлу ріку під удар свого об'єднаного під Боровком війська
Цей план відповідав законам військового мистецтва. Прийнявши його поступово запровадивши в життя досягнув успіху з мінімальними втратами
Після поразки Ахмата впродовж двох десятиліть відносини Росії з Великою Ордою часто регулювались військовими акціями достатньо значного масштабу. Від стратегічної оборони Іван ІІ в 80-90-х роках ХУ ст. переходить до активних наступальних дій. Походи проти Великої Орди і інших улусів, організовані ними в цей період вирішували важливі загальнополітичні задачі, завершуючи звільнення Росії.
Дипломатичні маневри, які Іван ІІІ як і раніше майстерно використовував, мали успіх тільки тому, що їх підкріплювали успішні військові дії проти Великої Орди.
На початку ХУІ ст. в умовах початої війни Росії і Польсько-Литовською державою через верховскіє княжества небезпека з боку Великої Орди значно зросла. В цей час фактично оформляється новий союз короля Олександра і Ших-Ахмеда, який став ханом Великої Орди. Цьому союзу протистояв союз Москви і Криму.
На південному кордоні Росії назрівала велика війна.
Літом 1500 р. Велика Орда підійшла до Дону і зупинилася поблизу устя Тихої Сосни, недалеко руського кордону. Одночасно Ших-Ахмед погрожував Кримському ханству. Манглі-Гірей в страсі писав Івану ІІІ, що військо Шах-Ахмеда переважає 20 тисяч і терміново просив руських воєвод з пушками. Однак після п'ятиденного бою біля Дону Манглі-Гірей відступив, не попередивши руського союзника, який надав допомогу. Руське військо змушене було повернутись до свого кордону. [1, с. 8-9]
Осінню 1500 р. Ших-Ахмед з 60-тисячною армією пішов на південь, щоб повернути приморські пасовища, дуже зручні для зимівлі. Манглі-Гірей заховався за Перекопом. Прорваться на Кримський півострів Ших-Ахмеду не вдалося. Зима була дуже сувора, в Великій Орді почався голод і гинув скот. Окремі мурзу почали залишати зі своїми ордами хана.
Тоді Ших-Ахмед пішов до Києва під захист своїх литовських союзників і тільки наступного року знову появився в степах.
В 1501 р. він знову намагався напасти на Крим з 20-тисячним військом, але знову невдало. Осінню його орда пішла для зимівлі в район Білгорода. Тепер Велика Орда загрожувала вже не Криму, а руським кордонам.
Осінню 1501 р. Ших-Ахмед, син Ахметов своєю ордою Заволжською з великими списами став біля Новгородом Сіверським і біля інших міст майже до Брянська і заполонив безчисленним воїнством. Новгород-Сіверський був взятий і ще декілька міст. Очевидно, що ординці зустріли в Сіверський землі достатньо сильний опір, що їх успіхи були такі скромні Ших-Ахмед намагався завести переговори про мир з великим князем Іваном ІІІ, але невдало. Великий князь віддав перевагу збереженню воєнного союзу зі своїм старим союзником Кримським ханом - Манглі-Гіреєм. Можна сказати, що остання спроба військового тиску Великої Орди на Росія виявилась в 1501 р. невдалою. Ординцям не вдалося примусити Івана ІІІ перервати союз з Кримом ні воєнним, ні дипломатичним шляхом. А потім активізація Кримського ханства змусила Велику Орду назавжди відмовитись від серйозних нападів на руські прикордонні землі. [6, с. 81-85]
Попереду будуть ще завзяті війни з іншими ханства ми, які в першій половині ХУІ ст. намагались під егідою Турецького султана утворити анти руський фронт і різко посилили свій тиск на руські кордони. 48 кримських і біля 40 казанських походів відіб'є за цю половину століття Росія, створивши на своєму кордоні міцну загальнодержавну систему оборони, прикрившись зі сторони „поля” багато численними полками. Будуть небезпечні напади криянців в другій половині ХУІ ст., коли вони, скориставшись відверненням руських полків на Аі поля Ліванської битви, прорвуться навіть до самої Москви.
І знову Росія змушена буде налагоджувати оборону південних кордонів. Будуть багато численними ординські набіги в першій половині ХУІІ ст., які змушували Російську державу прикладати великі зусилля щодо укріплення південного кордону, створюючи потужні оборонні споруди, які протягувались на сотні верств.
Однак ця боротьба буде мати принципово інший характер: більше ніколи не підніметься питання про те, що бути чи не бути Росії незалежною, суверенною державою. Це питання було вирішене остаточно на Угрі-ріці осінню 1480 р.
Висновок
Розглядаючи усі питання, пов'язані із Монголо-татарською навалою та встановленням золотоординського іга на руських землях, ми дійшли таких висновки.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов'янських земель:
- руйнація та падіння міст;
- занепад ремесла і торгівлі;
- демографічні втрати
- знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординського іга як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників.
Встановлення золотоординського іга на Русі мало свої особливості:
- руські землі не увійшли безпосередньо до складу Золотої Орди;
- на території Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників;
- толерантне ставлення золото ординців до християнства та православного духовенства.
Монгольське завоювання зумовило появу низки тривалих тенденцій, які помітно вплинули на історичний розвиток східних слов'ян, якісно змінили характер державних структур, наклали значний відбиток на ментальність народу. Вони проявилися в:
- переміщенні і своєрідному роздвоєнні центру суспільного життя східних слов'ян;
- консервації та поглибленню феодальної роздрібненості;
- поступовому витісненні в стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства;
- послабленні обороноздатності Русі призвело до того, що в ХІУ-ХУ ст. південні та західні руські землі опиняються в складі Литовського та Польського королівства, а північно-Східна та Новгородська землі залишаються під владою Орди.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, помітно вплинувши на етнічні процеси, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали свійй відбиток на Східну Європу глибинно на багато віків вперед, підкоригували її історію.
Література
1. Галенко О. „Про татарські набіги на українські землі // Історія України 2004 - № 21-22
2. Грушевськй М. Історія України Київ 1990
3. Егоров В.. Золотая Орда: мифы и реальность . - М.: Знание, 1990. - 64 с. - (Новое в жизни, науке, технике. Сер. «История» № 9)
4. Жуковський А. Субтельний О. Нарис історії України / Ред. Я. Грицак. О.Рокеанів - Львів. Тов-во ім. Т.Г.Шевченка) 1992 р.
5. Заремба С.З. Куликовська битва та її історичне значення. К.: „Наукова думка” 1980.
6. Карга лов В.В. Конец ординського ига. М.: Наука, 1984.
7. Карга лов В.В. Существовала ли на Руси „военно-политическая баскаческая организация монгольських феодалов?” - Історія СРСР № 1 1962
8. Котляр М.Ф. Полководці Давньої Русі - 2-е вид. - К.Україна. 1996 р.
9. літопис руський, перекл. з давньоруської Л.С.Махновця. К.: Дніпро, 1989 р.
10. Лорпейн Мартиндейл Как это было на самом деле? Франція «Ридерз Дайджест» 2003
11. Пашуто В.Г. Героическая борьба русского народа за независимось ХІІІ М., 1956
12. Полонська-Василенко Історія України Т 1 до серед ХУІІ ст. Київ «Либідь» 1993
13. Разін Е.А. История военного искусства. М.: 1957 Т 2
14. Рибаков Б.А. „Военное искусство ХІІІ-ХУ в”. М., 1969 ч.1
15. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою / Україна крізь віки - К 1998 Т 6.
16. Тизенгаузен В.Г. Собрание материалов, относящихся к истории Золотой Орды - СпБ, 1884 - Т 1.
17. Резерфорд Дейнек Чингисхан и рождение современного мира - М - 2005.
18. Ян В. Чингіз-хан, Батий Т.2. М.: Правда, 1989 р. ст. 540
