Книгозбірня почала діяти ще до офіційного відкриття університету 5 вересня 1918 року. Правила користування нею підписав ректор І. Огієнко і брав під особисту опіку формування кола читачів і водночас звертав увагу на проблему збереженості книжок.
Найпершим і найголовнішим напрямом роботи бібліотеки, який ректор очолив особисто, було комплектування. До всіх українських установ, навчальних закладів, товариств, у різні міста України було розіслано за підписом І. Огієнка листи такого змісту:
«…Звертаюся до Вас з щирим проханням прикласти і свою долю до збудування нового культурного огнища і подарувати в бібліотеку Кам'янець-Подільського державного українського університету книжки, якими Ви, може, не користуєтеся, а для університетської бібліотеки вони дуже придатні. Особливо Високоповажних авторів прошу подарувати нам усі Ваші твори».
Архівні джерела свідчать, що на це звернення відгукнулися численні представники свідомого українства, навчальні заклади й інституції і серед них - Наукове товариство імені Шевченка у Львові, яке безкоштовно поповнило університетську бібліотеку 408 томами, надавши майже всі свої видання, Кам'янець-Подільська хлопчача гімназія - 2716, Кам'янець-Подільське церковно-архівне товариство - 129, Київська духовна академія - 746, бібліотека київського Університету св. Володимира - 7, департамент середніх і вищих шкіл Міністерства народної освіти - 23. З приватних книгозбірень безкоштовно передали університетові: М. Хитько - 2230 томів, С. Русова - 642, П. Бучинський - 273, С. Шманкевич - 54, М. Пащенко -36, Є. Сіцінський - 23, В. Біднов, Л. Білецький, М. Вікул, П. Клепатський, М. Широцький. Перший вклад самого ректора налічув 114 томів. Не залишились осторонь й українські видавництва: «Дзвін», Кульженка, Чоколова в Києві, «Союз» у Харкові, «Сіяч» у Черкасах, «Українське видавництво» в Катеринославі, а також «Українська школа», «Ґрунт», «Серп і молот», «Вернигора», «Криниця» та інші. Уже на 1 січня 1920 року було подаровано 17286 книжок, закуплено - 11169 на суму 87236 крб. Впродовж 1918-1919 років витрачено на бібліотеку 399044 крб. 18 коп. Отже, створенню повноцінного фонду бібліотеки сприяла не лише купівля книжок, а особливо надходження дарунків.
Невпорядкованість науково-довідкового апарату бібліотеки не залишалася поза увагою ректора. На засіданні ради професорів 17 вересня 1919 року І. Огієнко виступив із заявою про те, «що й досі не всі професори переглянули систематичні каталоги, чим задержується впорядкування бібліотеки для користування студентів». На цьому засіданні вирішили зобов'язати кожного професора й приват-доцента переглянути систематичний каталог з свого фаху. Але цього виявилося замало. Залишившись з листопада 1919 року на посаді Головноуповноваженого міністра УНР на Поділлі, І. Огієнко 25 лютого 1920 року видає наказ, згідно з яким референти та інші службовці міністерств, 3-5 осіб, у вільний від праці час відряджалися до університету складати бібліотечні каталоги». Про те, що цей наказ виконувався, свідчать документи архівного фонду університету. В бібліотеці працювали керуючий загальною канцелярією Міністерства пошті телеграфу Д. Тихонов, начальник відділу преси Міністерства закордонних справ Д. Вахнянин, службовець Міністерства внутрішніх справ Н. Стрільчук. Від референтури військових справ при Головноуповноваженому УНР працювали там отаман В. Михайлів, полковник К. Вотяків, сотник І. Варавва, урядовці П. Якубович та М. Остафійчук, чотар Д. Пущенко.
Ректор увесь час тримав у полі зору стан комплектування й організації роботи бібліотеки, підсилював її кадрове, збільшував штати. Склад бібліотечних працівників не був сталий. Він змінювався кількісно й персонально. Наприклад, на 1 січня 1920 р. сформувався такий колектив бібліотечних працівників: бібліотекар, три помічники бібліотекаря, чотирнадцять урядовців. З 24 жовтня 1918 р. створено бібліотечну комісію, яку до лютого 1919 року репрезентував один член. У лютому склад її збільшився до чотирьох, а з початку 1919ХІ1919 р.», мали право вирішального голосу, що поширювалося також на референтів окремих відділів управління Головуповноваженого та голову фінансової комісії, їнформаційно-дорадчий голос мали фахівці, які в міру потреби запрошувалися Головуповноваженим на засідання Комітету. Поряд з цим практика відхилення Головуповноваженим постанов Комітету створила прецедент для з'ясування положень про правове становище Комітету при Головуповноваженому уряду УНР, його ставлення до Головуповноваженого і навпаки. Для з'ясування спірного питання було створено спеціальну комісію, яка визначила статус Комітету як «рішаючого рівнозначно з Головуповноваженим», а не лише інформаційно-дорадного органу влади, що, певною мірою, вело до обмеження повноважень Головуповноваженого. Однак, І. Огієнку вдалося знайти необхідний баланс для налагодження нормальних ділових стосунків, уникаючи гострих суперечок і протиріч.
До Комітету ввійшли представники від різних міністерств і центральних державних установ, що залишилися в Кам'янці-Подільському після евакуації уряду. Склад Комітету не був постійним - він змінювався й оновлювався впродовж свого існування На розгляд Комітету виносилися найтерміновіші питання соціально-економічного, політичного, адміністративного, культурно-освітнього характеру. Для докладного вивчення особливо значущих проблем створювались комісії з представників Комітету.
З моменту створення Комітету, тобто з 16 листопада 1919 р., до тимчасового припинення його діяльності було проведено 45 засідань. У зв'язку з відновленням праці державних центральних установ останнє засідання Комітету відбулося 24 квітня 1920 р., проте його не було скасовано, а лише реорганізовано в Раду, що зберігала функції й повноваження Комітету при значному зменшенні свого складу.
Перебуваючи на посаді Головуповноваженого уряду УНР, І. Огієнко намагався реалізувати і власну програму адміністративного управління, що базувалася на засадах колегіальності та принципі демократизму. Поряд з Комітетом він створив структуру виконавчої влади, якою стало Управління при Головуповноваженому, що складалося з галузевих відділів та громадсько-політичної ради. В структуру Управління було введено й референтури, які репрезентували розформовані міністерства.
Колегіальні функції в Управлінні при Головуповноваженому уряду УНР виконувала громадсько-політична рада. Коло питань, на вирішення яких поширювались її повноваження, до речі, як і сфера діяльності Головуповноваженого уряду УНР, характеризувалось різноплановими проблемами суспільно-громадського і міського значення. В її компетенції, зокрема, були питання контролю політичного становища території, зайнятої польським військом; налагодження способів посередництва між урядом УНР та закордонними організаціями, ознайомлення з матеріалами, що передавалися з-за кордону; вирішення справ, пов'язаних із наданням майна, ліквідація центральних установ, опікування урядовцями, вирішення всього комплексу проблем внутрішнього міського характеру: адміністративно-санітарних, громадської опіки, торгівлі, промисловості, шляхів, комунікації, війська, фінансів, судочинства.
Рада Головуповноваженого складалася з колегії радників. Це були досвідчені урядовці управління, громадські діячі, представники контролю. До її структури І. Огієнко запровадив фінансову, військову, санітарну комісії, особисту канцелярію. Така організація, на його погляд, надала раді «характеру державного й більше ділового».
У спільній справі по збереженню державної влади в умовах польської окупації І. Огієнко з притаманним йому тяжінням до централізму намагався об'єднати представників різних політичних течій і партій та представників національних меншостей. Тому до ради ввійшли представники від соціал-демократів, соціал-революціонерів, соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народно-республіканської, трупової та партії хліборобів-демократів Огієнко рішуче відкидав партійний принцип, за яким будувалася діяльність як уряду УЦР, так і уряду Директорії. Лише в об'єднанні він бачив перспективу політичного розвитку української державності та її майбутнє.
Урядовці центральних державних установ, які не виїхали з Кам'янця-Подільського, організовувались у референтури, сфера впливу яких поширювалася на фінанси, військо, охорону народного здоров'я та опікування, шляхи, суд, земельну справу, державне майно, віросповідання, освіту, пресу та інформацію тощо. Головний референт з кожної ділянки управління входив до ради Управління Головуповноваженого і відповідав за стан роботи підпорядкованої йому референтури. В міру відновлення роботи міністерств останні скасовувалися. З 1 квітня 1920 р. припинила свою діяльність референтура військових справ, з 4 травня 1920 р. - й інші. При Управлінні Головуповноваженого були залишені лише референтури - загальна, опікування та особистої канцелярії Головуповноваженого. Таким чином, І. Огієнко виконав одне з головних і досить складних завдань по збереженню й відновленню державного апарату. Створені референтури з майном та особовим складом перейшли до відновленого центрального апарату влади. Така реорганізація спричинилась реформуванням та скороченням Управління Головуповноваженого, яке на 25 червня 1920 р. складалося з 61 особи. Правоздатні дії Головуповноваженого зводилися до впровадження в життя постанов центрального апарату влади в разі, якщо вони не суперечили місцевим інтересам. Разом з тим правове поле Головуповноваженого розширювалось і можливістю видавати підзаконні акти, розпорядження, що мали чинність закону на підлеглій території. Водночас копії законів передавалися на розгляд РНМ, яка в разі потреби мала право призупинити їх дію.
Згідно з постановою РНМ від 15 листопада 1919 р., збереження держмайна ставало одним з головних завдань діяльності Головуповноваженого уряду УНР. Детальний опис його був необхідний в умовах зухвалих грабежів, які чинила польська окупаційна влада на українській території. Вивезення майна почалося відразу після вступу польських військ до Кам'янця, тобто з 16 листопада 1919 р., і не припинялося впродовж усього періоду польської окупації. Більше того, таке поводження місцевої польської влади в депеші Довудства від 21 січня 1920 р. №4712 характеризувалось як цілком закономірне явище, коли українське майно береться на збереження на тій підставі, що територія Кам'янця-Подільського, за визначенням польського коменданта Оцеткевича, «належить Польщі». І. Огієнко в депеші до Голови Української дипломатичної місії в Польщі зазначав, що «двомісячне хазяйнування невідповідальної нижчої польської влади на Поділлі довело край до такої розпуки, що, коли тільки сюди будуть наближатися більшовики, то населення стріне їх, як своїх ізбавителів».
На знак протесту український уряд направив уряду Польщі «Меморандум в справі поводження військових властей Польського Панства на території України, зайнятій польським військом по пропозиції Головного Отамана», в якому чітко визначив, що такі дії мають «усі ознаки грабіжництва, бо ніяких уповноважень, ніяких ордерів на реквізицію, ніяких розписок не видається». Справді, з листопада 1919 р. до лютого 1920 р. до Польщі було вивезено державного і народного майна на мільйони карбованців. Це були державні гроші, телеграфні, телефонні апарати, авто, приладдя, самоходи, друкарські машинки, одяг, борошно тощо.
З огляду на це, постало питання про створення спеціальної комісії, яка проводила б облік українського майна. Така комісія розпочала свою роботу 7 грудня 1919 р. Вона складалася з чотирьох представників Управління Головуповноваженого і двох польських старшин. Комісія інтенсивно проводила інвентаризацію і складала відповідні акти, що допомогло визначити розмір шкоди, заподіяної поляками. Проте повністю свого завдання вона не могла виконати. Двічі комісія розпочинала роботу, але польська влада складені акти не підписувала. Тому І. Огієнко наказом Головуповноваженого від 10 січня 1920 р. зобов'язав усі референтури подати повні списки завданих збитків, починаючи з 16 листопада 1919 р. Черговий опис майна було проведено на підставі наказу Головуповноваженого від 19 квітня 1920 р. Як зазначав І. Огієнко, складені документи пізніше допомогли вплинути на хід радянсько-польських переговорів у 1920 р., коли радянська влада вимагала, згідно з актами, сплати пограбованого поляками майна.
Звичайно, створення комісії не запобігло пограбуванням польською владою, проте діяльність її була цілком виправданою, оскільки держмайно безсоромно розбазарювалося ще й українськими урядовцями. На основі проведеної комісією роботи 12 грудня 1919 р. було видано наказ Головуповноваженого, за яким усе державне майно переходило під особистий нагляд Управління Головуповноваженого, і без його відома воно «не повинно було витрачатися в жодний спосіб». Будь-які спроби його розбазарювання й розкрадання суворо каралися. Так, у травні 1920 р. чотири урядовці По - дільської поштово-телеграфної округи були зняті з посади за використання грошей на суму 29 208 грн. не за призначенням. На жаль, такі випадки були непоодинокими, про що свідчить газетна хроніка тих років.
Особливого напруження вимагала охорона Експедиції заготовок державних паперів, якою будь-що намагалася заволодіти польська влада. За наказом І. Огієнка біля Експедиції було поставлено варту, а також дано усне розпорядження її директорові про негайне знищення державних документів у разі спроби захоплення Експедиції поляками. Останні, як зазначалось у «Меморандумі», свідомо руйнували українські державні установи. Зокрема, польське військове командування 26 грудня 1919 р. обеззброїло охорону Експедиції, де відбувалось виготовлення українських кредитних білетів на великі суми. Це знижувало ефективність роботи установи, а також стало приводом до вчинення карних злочинів.
До перепон, створюваних польською владою, приєднувались труднощі суто технічного характеру: нестача кліше, фарб, грошового паперу, що вело до загрозливого становища - нестачі грошових знаків. Окрім функцій охорони та забезпечення технічної сторони справи, великого клопоту завдавала проблема проведення обґрунтованої грошової політики. Насамперед було вирішено, щоб усі аванси, залишені на руках в урядовців, здавалися до Державної скарбниці, а відповідні документи передавались до комісії по контролю. Поповненню грошового обігу сприяв також наказ Головуповноваженого від 29 листопада 1919 р. про тимчасове припинення видачі з Державного банку та Кам'янецької скарбниці книжок ощадної каси на виплату допомоги військовим. В разі проведення банківських операцій подавалися точні відомості про зроблені виплати. Пізніше це рішення поширилося й на інші відомства та всіх без винятку осіб. Після проведення необхідних банківсько-облікових операцій з 7 грудня 1919 р. Кам'янецька скарбниця почала переводити готівку на книжки ощадної каси. Згідно з постановою РИМ від 14 грудня 1919 р., Голову-повноважений видав чергове розпорядження про припинення всіх виплат за рахунок головної Державної скарбниці по всіх без винятку асигновках. Запровадження збалансованої грошової політики перебувало в центрі уваги як уряду УНР, так і її Головуповноваженого представника на території, окупованій поляками.
Проведення вищезазначених заходів у сфері грошової політики зумовлювалося необхідністю одночасної перевірки урядовців з метою виявлення «мертвих душ» та запобігання зловживанням в економічній сфері. За рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 2 грудня 1919 р., всі книжки та квитки ощадної каси, що видавались урядовцям замість допомоги, за законом від 12 листопада 1919 р., і не були одержані власниками, передавались у скарбницю загальної канцелярії Управління Головуповноваженого до з'ясування справи. Пропонувалося навіть розглянути це питання на РНМ.
Наведення порядку в грошово-економічній сфері за умов політичної нестабільності було необхідним кроком для врегулювання фінансової діяльності, збереження національної валюти, тим більше, що загроза поглинення української гривні польською грошовою системою зросла. За такої ситуації надзвичайної ваги набувало одержання для Експедиції заготовок державних паперів охоронної грамоти від вищої польської влади на продовження друку українських грошей. Вся робота Експедиції перебувала під особистим контролем І. Огієнка. Всупереч наказу І. Мазепи про необхідність не відновляти її діяльність «до одержання… конкретних директив у цій справі» І. Огієнко свідомо, як зазначав він пізніше у своїх спогадах, не виконав цього розпорядження. За тих умов це було виправданим і сміливим вчинком. Цим, писав він, вдалося зберегти «державні гроші для продовження праці, а це спасло державність від передчасного скону». Українські банкноти могли вільно «ходити» по всьому Поділлю.
Матеріали тогочасної періодичної преси засвідчили, що українські гроші дійсно були вільно конвертованою валютою, але їх купівельна спроможність була значно нижчою від польських та німецьких марок, австрійської корони та інших іноземних валют. Не маючи відповідних документів, І. Огієнко пояснював цю ситуацію тим, що «українські гроші, хоч і падали в ціні, але весь час були дорожчі, як гроші польські. Українська людність рішуче полякам не довіряла, тому й польські злоті завжди цінувалися нижче від українських карбованців». Згідно з аналітичними висновками експертів тих часів, польська влада штучно збільшила вартість польської марки в 24 рази, хоча її номінальне значення приблизно дорівнювало українському карбованцю. Незважаючи на запевнення Головного комісара А. Мінкевича про врегулювання валютного курсу з урядом УНР, з 4 травня 1920 р. польською владою було видано розпорядження про примусовий обіг лише польських паперових грошей під загрозою штрафу до 30 тис. польських марок, 6 місяців тюрми чи конфіскації майна.
Про невідповідність реального і встановленого курсу польської марки українському карбованцю І. Огієнко наголошував у доповідній записці Голові Української дипломатичної місії в Речі Посполитій. Він, зокрема, підкреслював: «Офіційна валюта, встановлена в Кам'янці, не відповідає біржевій ціні: польська марка дорівнює 10 крб., тоді як на біржі цю марку можна купити за 5-6 крб. Наслідком цього єсть зниження української валюти, небувала дорожнеча, а також і те, що польські установи постійно вимагають обмінювати їм польські марки на карбованці в Державному Банку, тоді як цей Банк не єсть міняльною конторою». Рішенням Комітету при Головуповноваженому уряду УНР від 19 грудня 1919 р. банкові взагалі заборонялося здійснювати валютно-обмінні операції. І. Огієнко добивався, щоб курс марки встановлювався за погодженням польського й українського урядів. Він уважно стежив за становищем на валютному ринку, виносив на розгляд Комітету питання, пов'язані з регулюванням обігу української валюти. Зокрема, 20 січня 1920 р. на засіданні Комітету при Головуповноваженому уряду УНР розглядалося питання «Про обнижування вартості купюр 250 карбованців». За прийнятою постановою, припинявся будь-який обмін купюр вартістю 250 крб. до детального вивчення цієї проблеми спеціальною комісією, до якої увійшли Головуповноважений уряду УНР, представники від Державного банку, Експедиції заготовок державних паперів, кооперативу союз-банку, Міністерства фінансів, держконтролю, земської управи, міський голова. Остаточне врегулювання діяльності Експедиції здійснювалося згідно з постановою РНМ від 24 березня 1920 р., за якою регламентувався випуск грошових знаків з метою стабілізації національної валюти. Щоб підняти вартість українських грошей, РНМ 25 травня 1920 р. вирішила видати постанову про необов'язковість обігу інших валют.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
