3. Польський період в еміграції
Жити тяжко мені на чужині,
На далекій холодній землі:
Як учора було, так і нині, -
Я купаюсь в затруєній млі.
Все чуже, все для мене незнане,
Я немов на пустелі один…
Чи надовго вже сил моїх стане,
Щоб і далі молов старий млин?
Ці зболені, вистраждані серцем слова Івана Огієнка характеризують початковий період його еміграційного життя, який розпочався восени 1920 року після вимушеного полишення ним останньої столиці Української Народної Республіки - Кам'янця-Подільського.
Весь цей час - і коли працював в екзильному українському уряді в Тарнові, а згодом професором у Варшавському університеті, і особливо тоді, коли гаряче взявся за розбудову Української православної церкви на окупованих німцями етнічних українських землях, - колишній професор Київського університету і міністр освіти та віровизнань уряду УНР не полишав надії на повернення в Україну
Та все ж таки доля внесла свої корективи і 21 листопада 1921 року Іван Огієнко з дружиною і трьома малолітніми дітьми назавжди полишає Україну, вимушено кинувши напризволяще в Кам'янці-Подільському власну величезну книгозбірню, архів і десятки завершених та розпочатих рукописів наукових праць.
8 січня 1926 року, мріючи про повернення в Україну, Огієнко відважується написати листа до тодішнього секретаря Академії наук радянської України А. Кримського з проханням порятувати його архів і бібліотеку у Кам'янці-Подільському і надати йому можливість повернутися до Києва. Написавши ще два листи й не одержавши відповіді, учений пристає на пропозицію Варшавського університету переїхати туди на посаду професора церковнослов'янської мови теологічного факультету. 1932 року польська влада звільняє його від викладання в університеті без попередження, «за спротив полонізації православних студентів».
Під час перебування у Варшаві розгортає активну просвітницьку і видавничу діяльність: засновує науково-популярні щомісячники «Рідна Мова», «Наша Культура», приступає до видання 30-томної «Бібліотеки українознавства», тритомного збірника «Визволення України», пише й видає цілий ряд своїх наукових праць. Там продовжує свою багаторічну працю над перекладами Святого Письма українською мовою. Серед виданих власних творів цього періоду - десятитомна «Історія церковнослов'янської мови».
4. Просвітницька і редакторсько-видавнича діяльність у Варшаві
З-поміж аспектів різносторонньої діяльності Івана Огієнка на особливу увагу заслуговує редакторсько-видавнича. Першими Огієнківськими часописами були «Рідна мова» і «Наша культура», які видавалися у Варшаві.
«Рідна мова» - перше українське, суто мовне видання в діаспорі в міжвоєнні часи. Крім суто вузькопрофесійного спрямування, журнал виконував роль фактора самозбереження нації палким обстоюванням лозунгу «Для одного народу - одна література, мова, один правопис.
За влучним спостереженням огієнкознавця В. Ляхоцького, «Рідна мова» згодом перетворюється на справжній європейський еміграційний центр українознавства. Його головним завданням стає дослідження історії та поширення серед широких верств української громадськості в діаспорі української літературної мови на наддніпрянській основі.
З огляду на це стає зрозумілим вміщення в журналі великої кількості статей з питань мови, літератури, філософії, етнографії України, авторами яких були І.І. Огієнко, С. Гординський, І. Коровицький, Є. Пеленський, Іван Крип'якевич, Йосип Шемлей, Д. Новосад, Ярослав Гординський, Євгенія Янчевська та ін.
З 1938 року журнал «Рідна мова» оголошує себе журналом літературним, у програмній статті стосовно цього напряму зазначено: «Статей суб'єктивних, що заторкують і самого автора, містити не будемо. Здорова критика будує, а злослива - руйнує» - писав І. Огієнко. «Рідна мова» стає журналом і літературним». І справді, об'єктивність і незаангажованість ідеологічними штампами, на відміну від критики 30-х років в Радянській Україні, властива критичним відгукам про твори сучасного літературного процесу, передовсім діаспорного.
Крім Я. Гординського, Б. Кобилянського, Л.Білецького, Є. Грицака, І. Ковалика, П. Кривоносюка, найактивнішим літературним критиком журналу був І. Огіенко. Як і в попередні роки, журнал був трибуною виступів письменників діаспори. Тут друкували свої твори І. Огієнко, В. Багацький, Б. Лисянський, М. Обідний, Наталена Королева. Особливо плідною була участь у журналі Спиридона Черкасенка, якого І. Огієнко називає Каменярем всеукраїнської літературної мови, творцем найкращих зразків духовної творчості, «найяснішим щирим світильником, що сонцем говорить і світить у нашій літературі. На велику увагу заслуговує журнал у світлі сьогоднішньої державницької політики в галузі освіти, зокрема мовної. Видання з номера в номер вміщує статті про чистоту української мови, про роль мови у вихованні національне свідомої особистості - громадянина.
Отже, можна стверджувати, що журнал, безперечно, був форпостом національної ідеї в 30-х рр., великим пропагандистом і цінителем національної культури; розглядав питання мови й літератури як важливі культурні й національно-політичні чинники. Саме так і оцінювали його сучасники.
«Наша культура» - друге варшавське видання І. Огієнка.
Журнал суттєво відрізнявся від «Рідної мови». Він був задуманий насамперед як «вільний науковий», а також як «незалежний…, що вільно сіяв би національну науку серед широких верств нашої інтелігенції. За справедливим твердженням дослідника української преси А. Животка, «Наша культура» займала поважне місце в пресі українського позасовєтського простору».
І справді, з самого початку журнал прагнув бути елітарним, бути творцем високохудожньої національне зорієнтованої культури. «Тільки духовна культура, - писав Іван Огієнко, - творить правдиву національну еліту - духовно міцну, естетично здорову, в житті витривалу».
Журнал культивував дух поваги до науки та її творців, дух толерантності та політичної незаангажованості, що взагалі було властивим науковцю Іванові Огієнку, хоча питання про його політичну орієнтацію є суперечливим. «На сторінках «Нашої культури» писали вчені найрізноманітніших політичних напрямів, - зазначав Огієнко. - В нашім житті це була єдина ланка, де наша еліта легко й беззастережно об'єдналася».
Як надзвичайно цінне відзначав Огієнко те, що еміграція з Великої України не лише посилила «наукову західноукраїнську еліту», а й через «Нашу культуру» допомагала науковій еліті знайти трибуну і здобути сферу впливу на українське громадянство, сприяти відродженню нації.
І справді, за три роки свого існування в тридцяти двох томах було надруковано понад двісті наукових статей обсягом 124 др. ар. На думку Огієнка, об'єднуючим стержнем більшості з них була національна ідея. Зміст наукових статей він розцінював як цінний матеріал для духовного розвитку нації, зокрема її національної свідомості. За три роки існування видано було 32 книги обсягом 124 др., в яких вміщено понад 200 наукових статей.
Гаслом журналу були слова: «Творімо українську культуру всіма силами нації». Проголошеному гаслові журналу слугувала і пропаганда в журналі необхідності єдиної літературної мови як найважливішого чинника плекання нації. Однак матеріальне становище журналу погіршувалося, що й зумовило його припинення. Це відчутно знекровило справжню українську наукову думку, зокрема літературознавчу. Не справдилися слова Івана Огієнка із його катехізису «Наука про рідномовні обов'язки»: «Добрий стан національних видань-то могуча сила народу й запевнення розвою рідної культури, а висота їх накладу-то ступінь національної свідомости народу».
Огієнкові «Рідна мова» і «Наша культура» ввійшли в історію української духовності як могутні фактори консолідації нації та пропаганди нашої культури.
5. Домініка - найважливіша людина в житті Огієнка
1937 рік. Цей рік ще більше ускладнив життя Огієнка, адже з життя пішла та єдина, яку він все життя кохав і після смерті якої у квітні 1937 року професор Огієнко приймає рішення про чернечий постриг.
Саме зараз, здається, варто згадати про дружину Івана Огієнка, адже це була людина, яка переживала всі негаразди і труднощі разом з ним і була вірна йому все своє життя.
На мій світогляд мала вона перша сильний і вирішальний вплив, - це вона мене зробила свідомим українцем. Іван Огієнко
Чи стане юнак ніжним і мужнім без впливу жінки? Чи досягне вершини творчого злету? Чи осягне багатоманітну красу життя? Ці та інші питання вперше скромно поставили у своїй книзі «Визначне жіноцтво України» О. Козуля та О. Луговий. Нарешті у коло громадських діячок - найвідоміших представниць українського жіноцтва, як от X. Алчевська, М. Левицька, О. Петлюра, О. Січинська, Г. Шухевич, потрапили як «національні діячки» й ті, хто присвятив себе обранцю серця, родині. Серед перелічених імен автори вмістили коротенький виклад і про Домініку Данилівну Огієнко - скромну, наділену щедрим даром берегині, вірну супутницю, соратницю, помічницю, порадника і друга Івана Івановича Огієнка, яка протягом тридцяти років подружнього життя поділяла з ним усі труднощі творчих пошуків, злетів і невдач. Неможливо краще охарактеризувати Домініку Огієнко, ніж це зробив після її смерті один із лідерів української наукової еміграції у Польщі, професор Варшавського університету Іван Коровицький:
«Вона стоїть у ряду тих жінок, які є анонімними співтворцями наукової чи мистецької діяльності своїх мужів, котрі без їхньої моральної підтримки, без їхньої інспірації, а то й діяльної помочі ніколи не могли б досягнути того, чого досягнули. Життя Домініки не охопити датами. Нічого не друкувала. Не мала титулів. Обрала шлях. - ще донедавна такий нелюдний, осміяний - родину. Родина - найменша клітинка нації. Здоров'я цієї клітинки - здоров я всього організму».
Саме ці риси - самовіддане служіння ідеї національної культури та держави, вишуканість, тонкий смак, душевне тепло, безкорисливе, дбайливе і привітне ставлення до кожного, з ким вона спілкувалася, хоч би хто і коли завітав до Огієнкової оселі, високо цінували видатні вітчизняні діячі Л. Бачинський, А. Вовк, Д. Дорошенко, А. Животенко, О. Колесса, Л. Кобилянський, X. Лебідь-Юрчик, С. Наріжний, О. Онуфрійчук, В. Підгорецький, С. Русова, К. Студинський, І. Филипчак, О. Чернова та багато інших її сучасників. Про неї писали: «У ній поєднуються ніжність і сила, чуйність і гідність.»
На Житомирщині, в містечку Брусилові поблизу Радомишля 17 січня 1882 року - двома днями пізніше свого майбутнього судженого, котрий побачив світ у цьому ж місті, в сім'ї Литвинчуків народилася донька. Нарекли її Домінікою. Батько Данило походив із простого козацького роду, покровленого із шляхетною родиною Григорія Барвінського, місцевого дяка з Галичини. Родина Журахівських, з якої походила мати Домініки - Акулина, належала до давнього польського шляхетського роду, в якому однак уже дід новонародженої прийняв православ'я і виховував дітей на кращих творах української літератури, мистецтва, героїчного епосу. Домініка стала улюбленицею не лише сім'ї, де виростав ще син Петро, але й обох родин. Саме вони, родини батьків, були тими осередками українства, де постійно пломенів вогонь боріння за національну культуру. Кумиром усього роду був Тарас Шевченко.
Здобувати освіту почала 1890 року, на рік раніше від І. Огієнка, в Брусилівській п'ятирічній школі в обдарованого вчителя Івана Сливки, який докладав у ті небезпечні роки зросійщення багато зусиль, аби його педагогічна діяльність була пройнята національним духом, щоб у процесі навчання виховати у дітей не подвійну мораль, а міцну цільність особистості. Завдяки виключним здібностям, дбайливості й наполегливості Домініка досягає найвищих у своєму класі успіхів.
Романтична привабливість, надзвичайна врода, гумор і завзяття, скромність, чарівний голос дівчини привертає увагу відмінника навчання Івана Огієнка. Переборовши сором'язливість, скутість та користуючись близькістю навчальних класів, що обумовлювало їхні часті зустрічі, він знайомиться з Домініком. Їхні стосунки набувають взаємної приязні.
Завершивши навчання, дівчина допомагає батькам у домашній роботі. Скрутне матеріальне становище сім'ї не дає їй змоги продовжувати освіту. Вона ступає на педагогічну ниву - стає вчителькою приходської школи в сусідньому селі. За звичаєм того часу, в церковних школах учителеві платили утримання натурою - селяни за встановленою чергою приносили вчительці тричі на день продукти споживання. Цими пожитками Домініка утримувала не лише себе і батьків, а й кількох учениць із бідняцьких сімей.
У травні 1901 року, після завершення навчання у київській військово-фельдшерській школі, Іван. Огієнко приїздить додому у місячну відпустку. Вони зустрічаються. Вона оповідає йому про своє життя, вчительські будні, світлі почуття задоволення від щастя дарувати дітям радість пізнання світу. Він ділиться своїми мріями - навчатися далі, будь-що здобути університетську освіту, досягнути висот у науці, стати яскравою постаттю, гідною свого народу. Безкоштовна освіта, яку він здобув, вимагала відпрацювання в медичному закладі. «Відпрацюю, а далі…» А далі - кохання!
Та юні роки, матеріальна скрута не дають змоги їм ні часто зустрічатися, ні побратися. Але велике бажання бути поряд приводить до того, що Домініка, за порадою Івана, невдовзі переїжджає до Києва, де навчається в акушерській школі. 11 червня 1907 року, коли І. Огієнко завершував навчання на історико-філологічному факультеті університету Св. Володимира, Домініка та Іван беруть шлюб. До сімейного життя молода жінка поставилася як до найбільшого Божого таїнства, в якому дружина, за її переконаннями, має злитись зі своїм чоловіком у неподільне гармонійне ціле. Віднині служити своєму судженому стало її долею. Домініка присвячує себе родині, вихованню дітей. У громадські та політичні організації свідомо не вступала, стверджуючи, що ніколи й ніде не зробить стільки корисного і реального, як у своєму домі. «Хіба ж виховати здорову, патріотично свідому родину - це мала робота?» - запитувала Домініка Огієнко.
Інтереси сім'ї, науково-дослідницька, публіцистична, літературна праця чоловіка поглинає всі її сили. «Я багато писав і видавав, але це тільки тому, що моя помічниця завжди самовіддано допомагала мені», - свідчив Іван Огієнко. Всю чорнову роботу для його наукових розвідок і студій готувала Домініка Данилівна. Вона із сотень джерел виписувала необхідні матеріали, систематизувала їх, готувала до друку, вичитувала верстку. Десятки тисяч карток для чоловікової картотеки підготувала й упорядкувала вона. Завдяки цьому лише за перші десять років подружнього життя із-під пера студента, вчителя гімназії, професорського стипендіата та приват-доцента Київського університету Св. Володимира виходить близько ста наукових, педагогічних, публіцистичних викладів, поетичних творів, словників; рецензій.
Не маючи змоги здобути освіту, Домініка надзвичайно багато читала. Цьому сприяла й бібліофільська пристрасть Івана. Книга за книгою з'являються в кабінеті молодого вченого щойно надруковані та цінні раритетні видання. Поступово подружжя створює унікальну книгозбірню, яка до 1917 року налічувала кілька тисяч томів.
Із великим піднесенням зустрічають Огієнки Лютневу революцію в Петрограді, всі ті зміни, що стаються одразу в Україні. Сонце надії національного відродження засвітилося в душах подружжя. Іван Огієнко з притаманними йому духовною силою й захопленням поринає у вир соціальних перетворень. Для Домініки Данилівни настали важкі часи. Дружина рідко бачить чоловіка. Він у постійних турботах, а якщо й удома, то за столом працює над черговим підручником української мови, українським молитовником, нарисами про українську мову. І сама вона робить спробу здійснити давню свою мрію - завершити освіту. Незважаючи на 35-літній вік, записується слухачкою Українського народного університету, а 1918 року - студенткою Українського Державного університету в Києві. Та подальший перебіг подій не дав їй змоги продовжувати навчання. Домініка разом із чоловіком вирушає до Кам'янця-Подільського, який став у 1919-1920 роках місцем перебування уряду Української Народної Республіки. Новий шестикімнатний дім, величезна кількість турбот Майже кожної зустрічі, а вони відбувалися часто, напам'ять прочитувався чи не цілий «Кобзар». звалилися на тендітні жіночі плечі. Майже щодня до ректора університету навідувалися додому студенти. Учителька за даром Божим, лагідна, витримана, доброзичлива, вона, завжди гостинно їх зустрічаючи, прагнула зарадити вирішенню пекучих справ, постійно нагадувала чоловікові про необхідність допомагати незаможним студентам і сама непомітно, чим могла, підтримувала кожного, хто звертався до неї. Студентство знало це і часто, як до останньої, найвищої інстанції, йшло саме до неї.
Мало хто знав, що в січні 1919 року, вже обіймаючи посаду міністра освіти і мистецтв, перед небезпекою окупації Києва більшовиками, Іван Огієнко, керуючи евакуацією управлінської документації, майна міністерства, співробітників, за багатьма клопотами не встиг здійснити важливий для родини крок: залишив на банківському рахунку всі власні заощадження, а тому сім'я прибула у Кам'янець лише з тим, що мала на собі. Жодного натяку на невдоволення, докір чи нарікання за таку необачність Іван Іванович від своєї подруги не почув. Про надзвичайну безкорисливість Домініки Данилівни, високі духовні орієнтири її життя свідчить й інший факт. Улітку того ж 1919 року одне із київських видавництв закупило в Огієнка багато його підручників та науково-популярних праць на суму 7,5 мільйона карбованців. Інфляція щодня катастрофічне знецінювала їх, та на пропозицію одного з банківських працівників обміняти кошти на тверду валюту дружина міністра запротестувала: «Українському міністрові не пристало збутися своїх рідних грошей. Про їх обмін відразу довідається цілий Кам'янець, а це викличе грошову паніку, бо ж то сам міністр збуває свої гроші…». Гонорар швидко знецінився, і тому невдовзі, емігруючи з України, сімейство було приречене на нужду й поневіряння.
Кам'янець-Подільський період життя в долі Домініки Данилівни був особливо важким і відповідальним. Високі урядові посади міністра освіти, мистецтв і віровизнань, Головноуповноваженого уряду УНР, на які призначено Огієнка, вимагали від його дружини надзвичайної зосередженості, делікатності та дипломатичності. І задля свого чоловіка вона робила все, що тільки могла, аби полегшити виконання ним важких і відповідальних державницьких обов'язків. Пунктуальна була безмежно, і від призначеного часу не відступала ці на хвилину, свідчили сучасники. Це впорядковувало його життя і працю.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
