Непросто і нешвидко писалися ці твори. Скажімо, роботу над містерією у п'яти діях «До щастя» автор розпочав 15-16 лютого 1947 року в Лозанні, а закінчив більш ніж через десять років - 26 травня 1957 року у Вінніпезі. Приблизно стільки ж часу забрала в нього праця над «Останньою хвилиною».
Маючи, на перший погляд, простий сюжет, зміст якого визначали, власне, назви поем, основне смислове навантаження тут несуть глибокі авторські роздуми про сенс людського буття, про призначення людини на землі, про вибір справжніх і фальшивих духовних та моральних цінностей, який завжди стоїть перед нами.
Надзвичайно актуальною на сьогодні з точки зору порозуміння провідників українських церков і об'єднання в єдину соборну Українську православну церкву видається драматична містерія «Руїна й воскресіння», яка завершує зазначений філософський цикл релігійної поезії Івана Огієнка. Цю поему можна без перебільшення назвати своєрідним духовним заповітом митрополита Іларіона своєму народові.
На увагу заслуговують ще дві поетичні Огієнкові збірки - «Бог і світ» та «Легенди світу». До першої автор додав підзаголовок «Читанка для молоді недільних і українських шкіл та для родин». Тут у доступній формі автор знайомить юного читача з найголовнішими церковними канонами і християнськими поняттями: Бог, родина, молитва, совість, причастя, ікони тощо. Друга збірка об'єднала кращі зразки як релігійних, так і світських легенд багатьох народів світу - переважно давньоєврейських, індійських, єгипетських, арабських, грецьких. Окремим розділом виділені слов'янські легенди.
Характерно, що у виданій 1988 року заходами Українського вільного університету у Мюнхені «Хрестоматії української релігійної літератури», яку впорядкував відомий у світі вчений-українознавець Ігор Качуровський, серед цілої когорти українських мислителів, богословів, письменників і поетів різних епох достойно представлений як автор циклу поетичних творів релігійної тематики й Іван Огієнко. Зокрема, в цій хрестоматії, окрім короткої бібліографічної довідки про автора, подано одну з кращих його поезій цієї тематики «Умом я Бога не відчую», написану 1960 року.
11. Відданість українському слову
Залишаючись вірним справі оборони української мови та українського друкованого слова, Огієнко дослідив у цих книгах причини й наслідки цензурних заборон російською владою україномовних акафістів та інших релігійних творів київських авторів.
Досконало володіючи багатьма мовами, зокрема грецькою, латинською, церковнослов'янською, давньоєврейською, польською, німецькою, англійською, професор Огієнко не лише дослідив десятки, сотні написаних цими мовами рукописних і друкованих книг, увівши їх до наукового обігу, а й багато з них переклав українською мовою.
Та найбільшим його подвигом у цій справі є, безперечно, переклад Біблії із давньоєврейської. Над нею він працював понад двадцять років. І ще більш як десять літ пішло на те, аби видрукувати її достатнім накладом.
Іван Огієнко глибоко розумів необхідність перекладу на живу українську мову повної Біблії. Книга, яка серед усіх народів найбільше читається, найбільше друкується й найактивніше розходиться, - вона могла і повинна була б стати для українського народу не лише засобом релігійного, а й мовного впливу на маси, отим «наріжним каменем» розвою літературної мови, яка протягом століть через політичні обставини не мала достатніх умов для нормального розвитку.
Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свого життя, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача - в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки - час активної українізації - з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади були застарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу. Менш відомі в історії нашої культури спроби перекладу Святого письма на тогочасну галицько-українську мову одного з провідників національного відродження в західноукраїнських землях першої половини XIX століття Маркіяна Шашкевича.
Виносячи на суд громадськості давно омріяну ідею нового перекладу Святого письма українською мовою, І. Огієнко зазначав: «…Ми надзвичайно потребуємо такого перекладу Біблії, що був би зроблений сучасною літературною всеукраїнською мовою. Перекласти цілу Біблію - а в першу чергу Новий Заповіт треба такою літературною мовою, що стала б зразковою бодай на перші 50 літ. Мусимо мати переклад, що став би найкращим підручником вивчення української мови. Без цього нормальний розвій нашої літературної мови не матиме так їй потрібного «каменя наріжного», бо треба, щоб і селянські маси - головний читач св. Письма - призвичаювалися до доброї літературної мови. Такий переклад треба видати з зазначенням наголосів, - щоб кожний міг читати його справді по-літературному».
Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити переклад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду про видання книги.
Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року - додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й «Псалтир». Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити її в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії - «Новий Заповіт. Псалтир» була додрукована ще раз. Цього разу у Фінляндії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.
Останнє видання для нашого читача і тоді, й тепер є недоступним, оскільки, на противагу львівському і варшавському, жодного примірника цієї книги годі шукати в наших найбільших бібліотеках.
Отож, Огієнкова мрія про забезпечення можливості й права українського народу звертатися до Бога рідною мовою нарешті здійснилася. До неї він ішов цілих двадцять літ, вкладаючи в свою титанічну працю стільки здоров'я, розуму, сили волі, захоплення. Тому, безперечно, мав право митрополит Iларіон по закінченні своєї многотрудної праці сказати про неї так емоційно, образно і велично:
То був справжній науковий подвиг і ним не могли не захоплюватися і ті, хто добре знав Огієнка, і ті, хто почув про нього вперше під час широкого представлення в християнському світі Біблії мовою великого, але бездержавного українського народу. За це засвідчує зокрема і факт відзначення митрополита Iларіона спеціальною медаллю королеви Англії Єлизавети II з нагоди коронації її величності 2 червня 1953 року. А скільки щирих і захоплених відгуків на цей переклад можна віднайти в різноманітній періодиці того часу!
Таким чином, Огієнкова Біблія, як і десятки інших його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію - забезпечення українському народові його невід'ємного права читати і пізнавати Святе письмо своєю рідною мовою.
До рівня філософського узагальнення підніс Огієнко проблему рідної мови, як душі того чи іншого народу, живої основи його буття, головного підмурівку нації у своїй містерії на одну дію «Рідна мова».
Вагоме місце в художній творчості Івана Огієнка посідають драми історичної тематики. Вони, як правило, присвячені тій чи іншій маловідомій або спотвореній у нас на догоду ідеологічним постулатам сторінці боротьби українського народу за своє національне визволення. Таким є, зокрема, цикл драматичних поем «Вікові наші рани» та історична епопея у двох частинах «Наш бій за державність».
Тепер прийшли, либонь, не в пору: Чужі ми вдома, ніби збоку…
Ці, нібито випадково вимовлені, слова несуть у драмі «Вікові наші рани» вагоме ідейне навантаження: бездержавний український народ залишається на землі своїх пращурів, як і раніше, безправним і безборонним; натомість чужинці, в черговий раз поруйнувавши стародавні святині, завдали душі народній нових невигойних вікових ран.
Така ідея підсилюється приголомшливим для слухачів монологом-реквіємом сліпого бандуриста, у сконцентрованому співі якого висловлено причину безрадісної української історії як покарання Господа за наше невміння й небажання об'єднатися, жити без сварок і заздрощів, будувати єдину соборну Україну.
Однак не міг бандурист завершити свій речитатив перед юрбою зажурених слухачів на такій трагічній ноті. Обнадійливе, життєстверджуюче звучать заключні акорди бандури:
Головним героєм драматичної поеми на сім сцен «На чужині» автор вивів Дмитра Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського - великого українського ученого і поета, автора знаменитих на весь християнський світ «Житій святих». Життєпис цього українського патріота-великомученика Іван Огієнко детально скомпонував роком пізніше у своїй історичній монографії «Святий Димитрій Туптало». У драматичній же поемі увага автора сконцентрована на останньому дні відносно короткого, 58-річного, життя митрополита - 27 жовтня 1709 року.
Варто зазначити, що в цій поемі автор виклав немало автобіографічного, особливо в місцях монологів митрополита Дмитрія, де йдеться про чужину й про щемний біль на серці при згадці слова «Україна». Поема написана в травні 1959 року у Вінніпезі - далекій і чужій для Огієнка стороні. Тому й вкладає він в уста свого героя ці виболені слова:
Ціла галерея видатних постатей української історії представлена автором у ще одній драматичній поемі збірки «Вікові наші рани» - «Воскресення України». Архімандрит Києво-Печерської лаври Єлиеей Плетенецький і гетьман Петро Сагайдачний, ігумени Михайлівського Золотоверхого собору в Києві Іов Борецький та Свято-Межигірського монастиря - Ісайя Копинський, видатні учені-богослови Мелетій Смотрицький та Памва Беринда, ігумени Іов Княгиницький, Іов Почаївський… Це реальні історичні постаті, які відіграли визначну роль у відновленні ієрархії Православної Української церкви, що сталося невдовзі після загарбання Польщею Правобережної України і стольного града Києва. У цій драмі відтворив реальну історичну подію - таємний від польської влади Всеукраїнський церковний собор, який відбувся 15 серпня 1620 року в церкві Богоявленського Братства в Києві на Подолі. Як зазначає автор у своїх коментарях, таке зібрання планувалося спершу в Софійському соборі, але на той час він уже був зайнятий уніатами.
В одному томі художніх творів під загальною назвою «Вікові наші рани» об'єднано п'ять драматичних поем, тематичний зміст та ідею яких закладено вже в назвах: багато болю, випробувань і страждань випало пережити українському народові; та, незважаючи на глибокі вікові рани, заподіяні ворогами, свободолюбивий дух українців, їхнє прагнення до волі й незалежності, їхню любов до своєї Батьківщини не вдавалося здолати нікому.
Ця ідея ще сильніше, ще зриміше проглядається в наступних двох книгах драматичних поем, озаглавлених ємко й промовисто - «Наш бій за державність». Намір написати масштабну епопею з такою назвою Іван Огієнко виношував давно. І частково зреалізував у Швейцарії, перебуваючи там у лозаннському шпиталі-притулку «Бетань». Саме там він мав щасливу нагоду попрацювати в унікальній бібліотеці відомого російського революціонера-емігранта М. Рубакіна, в якій було надзвичайно багато рукописів і стародруків ще з часів Хмельниччини. Тому основну драму - найбільшу за обсягом - з першого тому цього двокнижжя, присвячену Богданові Хмельницькому, Огієнко не лише написав на основі опрацьованих фондів рубакінської книгозбірні, а й видав її окремою книгою в своєму видавництві «Наша культура», створеному в Лозанні.
Варто акцентувати увагу на самій назві епопеї «Наш бій за державність». Найкраще обгрунтував її суть сам автор у передмові до першої частини епопеї: «Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від довгих віків унаслідувана, це - незалежна Українська Держава. Вона в нас була… була довгі роки, але року 1240 татари окупували її на 122 роки - і спинили її. Спинили нашу Самостійну Державу, але не спинили нашої самостійницької ідеології. Вона горіла в свідомих українських душах пекучим і ясним полум'ям, і породила наш лицарський Бій за Державність.
Наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини - своїм дітям, і Наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління».
Центральне місце в історичній епопеї «Наш бій за державність» посідає автобіографічна поема «На Голготі» з підзаголовком «Трагедія визвольної боротьби». Щоправда, Іван Огієнко ніде не сказав про це прямо, але в життєписі Івана Борини читач, безумовно, впізнає немало крутих і тернистих житейських стежок, якими пройшов разом зі своїм героєм автор.
З-поміж усіх драматичних творів на історичну тематику, написаних автором у швейцарсько-канадський період життя і творчості, особливо виділяється історична драма на п'ять дій «Розп'ятий Мазепа». За драматизмом подій, глибиною проникнення в характери героїв, актуальністю піднятих проблем для сучасного етапу українського державотворення, величезним патріотичним, виховним зарядом, закладеним у розвиток дії, цю драму варто вважати вершинним твором Івана Огієнка.
До згадуваних збірок художніх творів ця драма з невідомих причин не включалася. Вийшла вона окремою книгою у видавництві «Наша культура». А написана була теж за незвичних обставин - у потязі за десять днів дорогою до Монреаля й назад. Така оперативність у написанні великої за обсягом і складної за сюжетною побудовою роботи, у принципі, не викликає подиву, оскільки подібний твір уже був виношений, вибудуваний у творчих муках автором за багато десятиліть. І варто було дочекатися сприятливих обставин, щоб все те виношене в душі викласти на папері.
Тривогою за долю України, високими патріотичними почуттями героїв, їхньою готовністю йти на самопожертву заради здобуття свободи й незалежності рідної землі пройняті як ці, так й інші твори історичної тематики. Виділяються в цьому ряду поеми «Недоспівана пісня»; «За Україну»; «Туми».
Характерна особливість перелічених творів: багато роздумів, переживань героїв ніби спроектовані в сьогоднішній день, ніби звернені до нинішніх нащадків.
Більшість художніх творів І. Огієнка була написана ним у тяжкі, драматичні хвилини життя, коли автор, ніби відчуваючи свій прийдешній кінець, поспішав викласти на аркуші паперу все, чого не встиг виповісти своєму народові. Підтвердження цьому - історія створення поеми «Останній лицар». «У травні 1964 р., - пише Огієнко, - почали сильніше темнути мої очі - виявилося, що катаракта на них. Операція була зроблена перше лівого ока, а за тиждень правого. Я терпів тяжкі переживання - крім фізичних і духовних. Довелося багато перебувати з обома зав'язаними очима. Сильно била незвичка бути без праці… І я вирішив щось-таки написати… хоч лікар забороняв усяке читання й писання, я написав оцю драму «Останній лицар», писав її закритими очима, великими літерами…»
Поетичний переспів видатної літературної пам'ятки українського походження - «Слова про Ігорів похід» - з такою ж назвою можна без перебільшення віднести до однієї з кращих поем Івана Огієнка. Написана вона була в один з найтяжчих періодів його життя, коли в липні 1944 року, після перенесення фронтових дій на Холмщину та Підляшшя, митрополит Iларіон з частиною українського духовенства був евакуйований до міста Кельце, а звідти - в Словаччину та Австрію. Оселившися в одному з монастирів, неподалік Відня, він взявся за глибинне вивчення цього унікального твору.
Не повторюючи поетичних і смислових знахідок своїх попередників, І. Огієнко, ретельно вивчивши існуючі редакції видань пам'ятки, сміливо пропонує свою версію поетичного перекладу.
Смислова домінанта Огієнкового твору концентрується на проблемі єдності українських земель, ідеї утихомирення і примирення розсварених князів. Власне, й причиною поразки Ігоревого війська була неузгодженість дій цього відважного князя зі своїми родичами, бажання самому, проти волі Великого князя київського Святослава, перемогти ворога і зажити слави.
1989 року у видавництві «Радянська школа» вийшло друком подарункове, великого формату, у тканинній оправі видання в прекрасному оформленні народного художника України В. Лопати - «Слово о полку Ігоревім», упорядковане О. Мишаничем. Окрім давньоруського тексту та паралельного ритмічного перекладу Л. Махновця тут вміщено також відомі в українській та російській літературах переклади цього твору - від Т. Шевченка до В. Шевчука. Не знайшлося місця в цій книзі, звичайно ж, із цензурних причин, перекладові І. Огієнка. Варто сподіватися, що в наступних перевиданнях цієї збірки такий Огієнків текст, який, безумовно, збагатить, урізноманітнить книгу, тут все ж з'явиться.
А за кордоном цей твір видавався двічі: вперше 1947 року, відразу після переїзду митрополита до Канади і відновлення там його ж видавництва «Наша культура», і вдруге - 1967 року, уже в повнішому вигляді. Поетичний переспів «Слова» під заголовком «Слово про Ігорів похід» у цьому виданні став четвертою частиною однойменної літературної монографії. Написавши 1945 року поему, Огієнко, не відкладаючи, взявся за створення ґрунтовної роботи, поставивши за мету розглянути цей твір не лише як літературну, а й як історичну пам'ятку українського народу.
Характерною особливістю цього дослідження є те, що автор аргументовано і переконливо доводить українськість походження цього унікального рукопису.
У творчій спадщині Івана Огієнка окреме місце посідають історичні монографії, історико-біографічні нариси, присвячені дослідженню життя й діяльності конкретних постатей, які залишили по собі помітний слід на культурній, духовній, науковій ниві української історії. Об'єктом свого наукового пошуку автор обирав, як правило, маловідомі, або й досі зовсім невідомі персоналії, якими з різних причин, а щонайбільше через ревне й самовіддане служіння українській справі, не мали права зацікавлюватися радянські науковці.
На початку наукової праці І. Огієнка це були переважно історичні портрети тих чи інших особистостей, які окремими розділами доповнювали фундаментальні наукові дослідження автора. Такий приклад можна навести, скажімо, з «Історією українського друкарства», виданою 1925 року. Тут подана ціла галерея цікавих і маловідомих досі особистостей.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
