Пишучи цього листа, Павло Сомчинський не міг навіть і уявити, які душевні тривоги й, болі переживав у ту пору митрополит Іларіон у далекому Вінніпезі, скільки складнощів і проблем приніс йому той довгоочікуваний переїзд на канадську землю, які несправедливі нападки й образи від недругів і опонентів йому довелося витримувати.
Митрополит і справді не міг особисто просити ні громаду собору Святої Покрови, ні книгарні, ні когось із керівників українських організацій дати під заставу своїх же книг, виданих у Європі, тисячу доларів для свого, бодай і близького, компаньйона. Не міг цього робити бодай з тієї причини, що сам не раз думав у ті складні для нього місяці полишити недружелюбну для нього українську Канаду й переїхати до… Аргентини. Туди, куди прагнув усім серцем вибратися з Брюсселя стривожений і наляканий Павло Сочинський, який не знав про все це.
Наступним своїм листом Павло обізветься до свого колишнього компаньйона по видавничій справі вже з Буенос-Айреса, коли вже довідається про справжнє становище митрополита у Вінніпезі:» Ваша ж готовність, Владико, виїхати з Канади - навіть до Аргентини - навіює смуток…Я б справді був щасливий, якби міг запросити Вас туди, де я буду. Не знаю, чи дітям і дружині, як Бог дасть сюди приїхати, служитиме цей клімат. Не знаю, як піде тут життя. Але сьогодні в мене тут дуже зле. Я, одначе, повний надії на краще…»
Такою ж щирою і теплою, але дещо сумною була й відповідь митрополита Іларіона. З гіркотою ділився він з Павлом своїми не завжди вдалими потугами розгорнути в Канаді українську книговидавничу справу:
«Біля мене все по-старому: забагато праці, а мало спокою! І що більше працюю, то більше нервувань та неспокою. А я вже мав би право і на спокій, Видаю багато, але до кожної книжки докладаю. Навіть часом сумнів бере: чи й варто писати? Зовсім мало читають усі американці - і в Канаді, і в СІЛА. Книжки виходять накладом в 1000-2000, рідко 3000 прим. - і хіба за 5-10 років розійдуться, і то сумнівно. Ваші видання лежать незайманою купою, хоча кілька раз і оповістки робив. Взагалі ж оповістки на книжки нічого не дають…» На цих двох листах стосунки між двома особистостями, яких надовго об'єднала в тяжку для обох житейську годину спільна праця на українській книговидавничій ниві, обриваються вже назавжди.
Намірам Павла Сомчинського переїхати до Канади й продовжити потужну україномовну книговидавничу діяльність не судилося здійснитися. Митрополит Іларіон відновив діяльність «Нашої культури» самотужки. Наприкінці 50 - на початку 60-х років минулого століття, вже на канадській землі, він закінчив останній із задуманої ще в Швейцарії серії творів про великого гетьмана - «Українська церква за Богдана Хмельницького».
1955 року вона побачила світ незначним накладом у Вінніпезі заходами Українського наукового Богословського товариства.
А як же склалася доля паризьких книг про Богдана Хмельницького? Архівні документи засвідчують, що наприкінці 50-х років новий власник друкарні, де зберігалися тривалий час запаковані примірники цих видань, які вимушено полишив напризволяще Павло Сомчинський, звертався листом до митрополита Іларіона з пропозицією їх викупити. Автор у відповідь висловив свою згоду, запитав про умови, на яких ті книги можна було б отримати в Канаді. Однак відповідь з Парижа так і не надійшла. Недуга, операція і втрата митрополитом адреси паризької друкарні перервали пізніше будь-які зносини з нею.
У 1967 р. вся українська діаспора урочисто відзначила 85-річ-ний ювілей митрополита Іларіона. Сотні привітань, які надійшли на його адресу з усього світу, проголошували побажання: «Нехай Милосердний Господь посилає Вам здоров'я і сил для ще довгої Вашої вельмикорисної праці для слави Бога і добра українського народу».
Та сили покидали великого громадянина України. Поступово він відходив від активної релігійної, наукової та педагогічної діяльності. Все рідше з'являвся на людях, проводячи вільний час у читанні. Інколи його бачили у сквері церкви Пресвятої Трійці, де знаходилась митрополича кафедра, на лавочці з книгою в руках, згорбленого, з двома парами окулярів на очах.
З 1968 р. Іван Огієнко припиняє видавництво свого улюбленого дітища - часопису «Віра й культура», в якому за останні п'ять років він видрукував багато власних творів. В одному з останніх номерів журналу він пише:
Немов негода восени,
Підкралась старість, щоб кусати,-
й минули всі юнацькі сни,
минули й марення крилаті…
І налягли сльотливі дні,
І безконечні стали ночі,
1 світ міняється мені,
Бо мруть чуття, темніють очі…
В останні роки свого життя митрополит Іларіон часто хворів. У виконанні службових обов'язків йому допомагав його заступник Високо-преосвященнійший Владика Михаїл, архієпископ Східної єпархії з кафедрою в Торонто. Допомогу в поточних справах надавав Преосвященнійший Владика Борис, єпископ Саскатунський. Так минули сповнені недугом п'ять років. Настав 1972 рік. 15 січня десятками телеграм, листів, дзвінків знайомі та незнайомі шанувальники вітали митрополита з 90-літтям. Ювілей дарує безмежжя приємних миттєвостей, радість спілкування з найближчими друзями і колегами, запалює нові надії. У душі Івана Огієнка з новою силою спалахнула жадоба життя.
Але Бог дарує Іванові Огієнку останню весну. І, незважаючи на радість відчуття весни, сили покидають Іларіона. Надзвичайна слабість змушує його у світлий суботній день 25 березня запросити свого духівника протопресвітера Сергія Геруса, щоб той вислухав сповідь і причастив хворого. Стан Іларіона катастрофічно погіршується, і у понеділок 27 березня митрополита перевозять до вінніпезької лікарні Мізерикордія. 29 березня о 22.15 за місцевим часом на 91-у році життя серце Івана Івановича Огієнка зупинилося назавжди. В останню мить біля нього знаходилися його сини Анатолій і Юрій та секретар Іван Похильчук, що доглядав останні роки митрополита Вінніпега і всієї Канади.
Згасло земне життя видатної людини, члена Наукового товариства у Києві, Товариства Нестора-літописця, Товариства любителів давньої письменності у Петербурзі, архівної та військової комісій у Києві, архівної комісії у Катеринославі, Комісії історії книгознавства у Києві, Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Слов'янського інституту у Празі, Польського мовознавчого товариства, Української вільної академії наук, Інституту дослідів Волині у Вінніпезі, Науково-богословського товариства у Вінніпезі, Британського і Закордонного біблійного товариства у Лондоні.
Зі смертю митрополита Іларіона завершився перший етап історії української греко-православної церкви в Канаді як автокефальної церкви православних українців, що існувала у цій країні від 1918 р. і означила себе як митрополія саме від часу обрання І. Огієнка Надзвичайним Собором 8 серпня 1951 р. на митрополичу кафедру.
На смерть митрополита Іларіона відгукнулися всі українські газети, часописи й радіостанції в діаспорі, мас-медіа провідних країн планети. Звістка про смерть первоієрарха греко-православної церкви Канади облетіла увесь світ. Лише у радянській Україні, де ім'я Івана Огієнка в угоду ідеологічним догмам було насильно викреслено із пам'яті кількох поколінь, про цю скорботну подію майже ніхто не знав. На жаль, залишається вона «непомітною» й досі. Принагідне зазначити, що в українських календарях, за винятком щорічника «Історичний календар 1997 р.», немає й сьогодні ні дати народження, ні дати смерті Івана Огієнка.
Організацію поховання взяла на себе канцелярія консисторії у Вінніпезі за активною підтримкою української громади міста й всієї Канади. Тіло митрополита Іларіона було перевезено до похоронного бюро Томи Кропо у Вінніпезі. Священне приготування тіла первоієрарха до поховання здійснило православне духовенство Вінніпега під проводом отця С. Геруса у четвер 30 березня.
Похорон Івана Огієнка було призначено на вівторок і середу Світлого Тижня. Тіло митрополита перевезли до собору св. Покрови, де було відслужено панахиду. У перший день похорону - вівторок тіло митрополита під проводом духівника С. Геруса було перевезено до митрополичої кафедри церкви Пресвятої Трійці. Там о 19-й почато чин архієрейського похорону, який тривав два дні. Здійснювали чин п'ять архієреїв: Високопреосвященнійший Владика Михаїл - намісник Української греко-православної церкви в Канаді, Преосвященний Теодосіос з Торонто - архієпископ Едмонтона й Західної Канади, представник Патріарха Атенагораса, архієпископ Марко з Нью-Йорка - представник Української православної церкви у США і митрополита Мстислава та Преосвященний Владика Борис - правлячий єпископ середньої єпархії Української греко-православної церкви в Канаді. Із священиків до звершення чину похорон стали: протопресвітер Артемій Селепика - голова Консисторії Української православної церкви у США. Церква була переповнена. Велично проведено служіння Божественної літургії. Зворушлива відправа, повна пасхального мотиву. Понад дві тисячі людей, велике представництво з-поза меж держави духівництва, православної церкви надали похоронам особливої врочистості. Один із вінніпезьких кореспондентів, пройнятий духом того моменту, зауважив: «Я ще не бачив чогось, що дорівнювало б масштабам цієї величності».
Коли були віддані останні почесті митрополиту Іларіону і відбулося прощання, Іван Іванович Огієнко назавжди залишив свою митрополичу кафедру Пресвятої Трійці, в якій так часто, зворушливо і переконливо звучало його архієрейське слово, і почав іншу путь… Труна з тілом покійного в похоронному авто поволі рушила в напрямку цвинтаря Глен Іден, де на православній секції св. Воскресіння його чекало місце вічного спочинку… Остання молитва, останній погляд на труну, останній уклін…
Не в улюбленому Києві спочив великий син України. Проте й канадська земля на момент прийняття у своє лоно його тіла запричастилася грудочкою української землі з Києва та свічкою з Батьківщини, покладених у труну митрополита. Добрі люди подбали й про це: привезли їх з-за океану. Канівська земля з Великої України, грудка якої була покладена у труну, символізувала велику тугу Батьківщини за своїм геніальним сином і водночас його постійну відданість їй.
Настав час, і довго незнане ім'я нашого співвітчизника, котрий присвятив життя своє Україні та її народові, почули на Батьківщині. Нині перевидаються і стають доступними твори І. Огієнка. Науковим, освітнім, культурним установам надано ім'я нашого видатного земляка. Його носить також премія Спілки письменників України. Вивчається наукова, педагогічна спадщина. Відтак, є надія, що імені митрополита Іларіона жити у віках серед українців, на що він так щиро сподівався.
Строго і величаво увічнили канадські українці могилу свого мудрого і талановитого душ-пастиря. Ще здалеку привертає увагу перехожого велика, овальної форми, кам'яна стіна. З неї ніби виринає майстерно виконане на білому мармурі скульптурне зображення чину Христового Воскресіння. Вся композиція нагадує гріб Господній у Єрусалимі. Зведена на кам'яному підвищенні, немов на горі Голгофі, вона увінчує не лише місце поховання митрополита Іларіона, а й усю православну частину цвинтаря.
Надмогильний надгробник становить мідна плита з викарбуваним написом «Блаженнійший митрополит Іларіон. 15.01.1882-29.03.1972. Усопшому митрополиту Іларіону на вічну пам'ять». Посередині плити - вміщені дві строфи його передсмертної поетичної сповіді:
Я відірвався від земного,
Зі мною тут - один лиш Бог,
У серці - голос Пресвятого,
В душі палає сам чертог…
В одно єство зіллюся з Богом,
Святі призначення готові, -
Усе охопиться чертогом
Його Господньої любові…
Ще нижче на плиті такими ж крупними літерами викарбувані найголовніші заповіді митрополита, які на сьогодні стали вже крилатими:
«Українська церква-то наша рідна мати»,
«Служити народу-то служити Богу»,
«Любити-то служити»,
«Мова - душа народу»,
«Любімо все своє рідне».
Довкола панувала мертва тиша, яку порушувало лише ледь чутне шерехтіння опадаючого із дерев осіннього листя. А ще - курликання тамтешніх журавлів, що вже гуртувалися в передчутті далекої дороги до зимівлі. Мимоволі на пам'ять прийшли щемкі слова з Іларіонової поеми «На Голготі», написаної у тяжкі для нього часи у Лозанні:
Так тяжко чутися вигнанцем
Із краю рідного навіки,
Хто щирим був його коханцем,
Хто ніс йому цілющі ліки.
Для мене Україна мила,
Немов та молодість минула:
У мріях лиш, як юна сила,
Й не вернеться краса заснула…
Збулася листя деревина,
Але весною знов зодягне,
А я навіки - чужанина,
Хоч серце в вирій вічно прагне…
Летять пташки ключем у вирій,
Й додому вернуться весною,
А я в роботі Краю щирій
Лишусь навіки з чужиною…
Лишусь навіки з чужиною… Які щемкі, сумні і глибинні за змістом слова! Скільки болю, несправджених сподівань і надій вкладено в них! Скільки думок і переживань викликають вони у кожного, хто бодай однією гранню своєї небайдужої душі доторкнувся до того величезного пласту духовного й наукового скарбу, створеного цією людиною, хто спробував бодай усвідомити велич зробленого й пережитого ним заради незалежної України… Так, тлінне тіло митрополита Іларіона - Івана Огієнка вже стільки літ перебуває на чужині, а душа його, чиста і чесна, напевне ж там, далеко за океаном, над рідною Україною, якій він, незважаючи ні на які обставини, залишився вірним до кінця.
9. Писемна спадщина «робітника пера» - Івана Огієнка
Зрозумівши, яким був митрополит Іларіон та Іван Огієнко відданим своїй Україні, і скільки рядків він написав для неї і на її честь, було б грішно не розглянути хоча б деякі з них.
Глибоко переживши трагедію української революції, Іван Огієнко більше не повертався у велику політику. Він із гордістю називав себе робітником пера - своїми думками за допомогою друкованого слова ділився з конкретною людиною, спонукав її думати, усвідомлювати, до якого народу вона належить, яку мову й культуру мусить знати і берегти.
Сьогодні в Україні до читацького загалу поступово повертається безцінна спадщина Івана Огієнка. Зокрема, перевидано найвагоміші праці вченого - «Історія українського друкарства», «Історія української літературної мови», «Українська культура», «Українська церква», «Дохристиянські вірування українського народу».
У «Мойсеї» І. Франка є дуже глибинна за змістом фраза:
Все, що мав у житті, він віддав
Для одної ідеї,
Ігорів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Ці слова можуть слугувати своєрідною епітафією до життя Івана Огієнка. Сумний перебіг міжконфесійної боротьби на Холмщині й Підляшші значною мірою спонукали Івана Огієнка сконцентрувати свої зусилля як ученого на підготовці до написання цілої серії досліджень з історії Української православної церкви. Важливо було показати всьому світові, що історія українського народу й історія Української церкви міцно злилися в одне нерозривне ціле. Адже практично з XV століття православна церква в Україні, за словами Огієнка, стає головним суб'єктом і об'єктом української історії, бо за оборону її цілості й чистоти православ'я, її мови, обрядів, її індивідуальності точилася й точиться справжня боротьба.
10. Релігійна тематика творів історика української церкви
Перший крок до написання ґрунтовної, опертої на широкий архівний матеріал історії української церкви Іван Огієнко зробив у 20-х роках, оперативно видавши у створеному ним видавництві «Українська Автокефальна Православна Церква» кілька невеликих за обсягом книжок. 1942 року в Празі побачило світ солідне - у двох томах - видання Огієнкової «Української церкви». Перший том книги охоплює період від початків християнства серед українського народу ще в доісторичну добу до виходу в світ унікального твору українського друкарства - Острозької Біблії 1581 року. Другий том книги висвітлює долю української церкви після приєднання її до Московської митрополії 1686 року. Вже пізніше, відчуваючи потребу доповнення викладеного раніше підручникового матеріалу, Огієнко вирішує глибше й досконаліше дослідити окремі періоди - найскладніші й найдраматичніші - історії нашої церкви. Так з'являються, майже одночасно, дві його монографії «Українська церква за Богдана Хмельницького. 1647-1657» і «Українська церква за час руїни. 1657-1687». Логічним продовженням розпочатої теми мало стати ще одне дослідження - «Українська церква за час гетьмана Мазепи». На жаль, цю працю Іван Огієнко написати не встиг, хоча інтенсивно добирав для неї архівний матеріал.
Тематична і жанрова палітра творів Огієнка як історика української церкви надзвичайно різноманітна. До фундаментальних досліджень того чи іншого історичного періоду, про що йшлося вище, слід додати і серію життєписів видатних діячів українського православ'я, і цикл філософських містерій та поетичних легенд релігійної тематики, і драматичні твори, головними героями яких є відомі церковні діячі - борці за українське православ'я. Окремо в цьому переліку виділяються підручники і посібники, розраховані не лише на слухачів духовних семінарій чи шкіл, а, передусім, на різні категорії населення. Виходять у світ «Українською патрологія» та «Канонізація святих в Українській церкві». Надзвичайно цікавими з пізнавальної точки зору є сторінки, присвячені життю святих - у Візантії, Європі, а також в Україні та порядок відправлення на їхню честь давніх і новіших богослужб.
Релігійну поезію здатна, як відомо, людина, помисли й діяння якої одухотворені глибокою вірою в Бога, щоденним безкорисливим служінням його ідеалам. Саме на таку стежку став Іван Огієнко - Митрополит Іларіон напередодні другої світової війни. Й відтоді з-під його пера стало все більше народжуватися поетичних рядків.
Саме в цей період автор ніби заново формулює своє поетичне кредо: релігійною поезією, завданням якої є творення правдивого релігійного світогляду, «допомогти людині стати найближче до Бога, визнати його своїм рідним батьком, поєднатися з ним - обожнитися».
Втім, це була спроба відродити стару українську літературну традицію, суть якої полягала у створенні духовними й світськими письменниками у поетичних рядках драматичних творів, де дійовими особами виступали, поряд із землянами, і небожителі, зокрема Бог, ангели, пророки, злі духи. Цей літературний жанр - філософська містерія, як відомо, був дуже популярний серед викладачів і вихованців Києво-Могилянської академії. На таких творах справді виховувалося не одне покоління свідомого українського громадянства.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
