Скромність пані Домініки вражала сучасників. Без її участи, як свідчив сам Іван Огієнко, він не приймав жодного серйозного рішення. При цьому вона свідомо трималася в тіні. Домініка Огієнко рідко відвідувала урочистості, де як державний діяч брав участь її чоловік, а якщо й була на них присутня, то прагнула робити це непомітно. Ось як відобразив у спогадах свої враження про першу зустріч з дружиною міністра, що сталася на вшануванні 59 роковин смерті Т. Шевченка у березні 1920 року, протоієрей П. Табінський: «Розглядаю присутніх: на обличчях їх - повага, свідомість своєї високої гідності, певність, що вони «зробили честь академії своєю присутністю…» Подивіться на п. Огієнкову, - каже мій сусід, професор Столярів. - Жінка ректора університету й Головноуповноваженого уряду… Інша зразу дала б усім це відчути, а вона - скромна, тактовна, ні одним рухом не видає свого положення… Зразу видно великий такт, правдиву шляхетність і культуру духа».
Проте була вона водночас і дуже сміливою та рішучою жінкою, яка завжди вміла виявити свій патріотизм у реальних діях. Характерним прикладом є випадок, що трапився 1920 року, коли польське військове командування в часи фактичної окупації частини Поділля видало наказ про арешт голови українського уряду Ісака Мазепи. До з'ясування обставин він перебував під посиленою вартою в будинку Огієнків. Домініка Данилівна, незважаючи на загрозу бути розстріляною, підготувала прем'єрові втечу. Наказ було скасовано, тож необхідність у цьому відпала. Згодом, відкрившись Івану Івановичу, на його запитання «Чи знала вона про покарання, яке на неї очікувало?», вона спокійно, але впевнено, твердо відповіла: «А хіба ж я боюся смерті?. Найвище щастя людини - покласти життя своє за рідний край».
Під натиском більшовицьких військ уряд УНР змушений був емігрувати. Покидала рідну землю родина Огієнків з єдиним палким бажанням усі свої сили віддати на її визволення, на розквіт науки, культури, найскоріше повернення в Україну.
Розпочався найдраматичніший період життя Домініки Огієнко. Тяжка година випала чоловікам, а в жінок життя складалося ще важче. Вони взяли на себе всі турботи ведення господарства за тих мізерних засобів, які заробляли чоловіки на еміграції. Осмислюючи ту працю українських жінок на чужині, відома українська діячка в еміграції. Мірна відзначала, що вони не прагнули «до набуття жінці щонайбільше прав і привілеїв, а лише до підготування жінки до великої співпраці з чоловіком на усамостійнення й піднесення нашої нації».
Тарнів, Винники, Львів, Варшава - шлях скитання Огієнків. Тарнів - урядовий центр УНР в екзилі - був першим місцем на вигнанні І. Огієнка. Але й тут, за нових умов, завдяки дружині, в його домі панували затишок і доброзичливість у стосунках з співвітчизниками. Згодом у своїх спогадах колега І. Огієнка по співпраці в міністерстві освіти та товаристві Червоного Хреста у Кам'янці Софія Русова напише: «До Тарнова я приїхала на саме Різдво. Ніколи не забуду, як приязно зустрів мене Огієнко в своїй родині, як вразили мене ті вбогі обставини, в яких він жив після комфорту ректорського помешкання в Кам'янці. Але й тут виявилася та надзвичайна працездатність, яка скрізь робила з Огієнка цінного діяча.»
Іван Іванович - викладач львівської учительської семінарії, з 1926 р. професор кафедри старослов'янської мови та палеографії православного відділу теологічного факультету Варшавського університету. В 1932 році за вказівкою польського міністерства внутрішніх справ та освіти ректорат не продовжує з І. Огієнком контракт на наступний навчальний рік, звільняє його таким чином з роботи без усякого попереднього повідомлення, без подання причин і без прожиткового забезпечення.
У цей час православні церковні громади Польщі висувають клопотання до уряду про висвячення професора І. Огієнка на єпископа Луцького. Та єпископом Луцьким мав стати В'ячеслав Прокопович, якого бажав бачити на цій посаді польський уряд. В. Прокопович приїздив до Варшави, але по тижневих ваганнях та розвідках настроїв у різних громадських колах відмовився від пропозиції, назвавши замість себе кандидатуру того ж професора І. Огієнка. З цією подією пов'язаний ще один незвичайний факт у біографії Домініки Огієнко, який вкотре засвідчив велич і красу її всепоглинаючої жертовности, виявленої заради самореалізації її коханого. Перебуваючи у Варшаві, В. Прокопович таємно веде переговори з Домінікою Данилівною про її згоду прийняти чернечий сан, без чого висвячення І. Огієнка було б неможливим. І на цю, на погляд пересічного громадянина, полишену здорового глузду пропозицію вона погоджується. Але І. Огієнко, надзвичайно зворушений і глибоко вражений її поривом, рішуче відкидає таку можливість і з 1932 р. поринає в улюблену видавничу справу. В січні 1933 р. у Варшаві засновує науково-популярний місячник «Рідна мова», що виходив аж до часу окупації польської столиці німецько-фашистськими загарбниками у вересні 1939 року. Крім цього, від 1935 до 1937 року у Варшаві виходив редагований Огієнком науково-літературний місячник «Наша культура».
Постійна безпритульність, перервана праця, розпач за Україною. Відсутність вістей з Батьківщини, затхла атмосфера чуток, фантастичних «новин», приниження. Головною темою всіх розмов є незадовільний матеріальний стан вигнанців, питання про гроші, де і як їх заробити, роздобути. Всі жили з дня на день. Сподівалися на чудо, що уможливило б повернення в Україну. Але за таких умов, згадувала С. Русова, «тут… де панував такий пригноблений настрій і зневір'я, Огієнко захоплений працею, показував мені свої переклади. Святого Письма. Незабута мені, як… хором співали… емігрантську молитву, що її, здається, переклав Огієнко з сербської мови. Кожне слово брало за серце, рвало душу. Чимало людей плакало.»
Упродовж майже двох десятиліть життя за таких умов на еміграції Домініка Данилівна, за словами чоловіка, «вміла створити мені своєю ніжною рукою та чулим серцем найкращі умови для моєї культурної праці… покірно й достойно несучи тяжку долю жінки-емігрантки». Часто, перебуваючи без будь-яких засобів до існування, вона сама тяжко працювала, не шкодуючи сил, підтримувала в родині стан високої духовності й надії, теплим словом сприяючи чоловікові у його діяльності. Виявляла взірці небаченого терпіння, розсудливості. Ніхто й ніколи не чув від неї, навіть за найдраматичніших часів життя, жодної скарги чи нарікання. А коли народилася ідея видання україномовних місячників, перебрала на себе великий обсяг адміністративної роботи. І тут, на чужині, хоч би в якій скруті перебувала родина, двері їхніх завжди затишних квартир були відчинені для друзів-однодумців. З ними вона неначе оживала, уміла радіти сама та дарувала радість іншим. Відкидала життєві негаразди, з гумором сприймала надзвичайну спрощеність побуту. Гостро відчувала красу рідного слова, якому ніколи не зраджувала. Пам'ятала безліч приказок та казок, переказувала їх живою мовою Київщини. Найдосконаліше пам'ятала і величезну кількість пісень, їх річний уклад, і дім Огієнків часто наповнювався гарним співом. Мріяла записати повний кодекс цих пісень за народним календарем, як співає їх сам народ. Та не судилося.
Чуже середовище, постійний матеріальний нестаток, надмірне напруження та праця підірвали здоров'я Домініки Данилівни. Занедужала, приховуючи свій стан від рідних, аж поки не звалилася з ніг. 10 березня 1934 року в шпиталі Св. Лазаря в Варшаві оперували - вирізали заражену раком ліву нирку. З'явилася надія на одужання, але 1 січня 1936 року хвороба знову примусила її злягти. Потерпаючи від жахливих болів, пролежала вона вдома і в шпиталі сімнадцять місяців. Рак перекинувся на хребет. Рятунку вже не було.
І, як треба любити свою землю, кохати чоловіка, якою силою волі володіти, щоб навіть прикутою до ліжка мужньо думати не про себе, а про далекі українські шляхи і, звичайно, про нього, свого Івана, про важку ношу, яку він прийняв на свої плечі, несучи в еміграційні маси українську літературну мову, боронячи її від чужинеччини. Допомагала, як могла, у виданні журналів. День у день сортувала картки, систематизувала матеріал до нової праці чоловіка «Український літературний наголос». І навіть вмираючи, вона спонукала свого коханого до ще однієї великої праці його, життя.
Як згадував у другому числі 1939 р. «Рідної мови» сам І. Огієнко, «довголітній невилічально хворий у хаті, що повільно вмирав у нелюдських муках, створював настрій шукати бодай духовного відпочинку…». І він його знайшов. «Сама зболіла душа стала молитовне співати Євангелію, а це вкінці й допровадило мене до думки перекласти Євангелію…». Згодом на весь голос, усьому українському загалу він з гордістю за свою дружину скаже: «Вся та робота, яку я проробив за життя, це не тільки моя робота, але й робота Домініки Данилівни. Цим вона сильно послужилася перед рідною культурою».
Померла Домініка Данилівна Огієнко в шпиталі 19 травня 1937 року на руках у свого чоловіка, в присутності родини.
21 травня відбулося поховання. Ховали, як точно схарактеризував подію І. Коровицький, багатобарвне й незнане життя. Біля труни зібралася варшавська українська колонія. Згуртована в громаду, з'явилася студентська молодь зі своїм прапором. Варшавський православний митрополит Діонісій зложив хрест із жовто-блакитних квітів, відслужив панахиду. Жалібну службу разом з чисельним духовенством відправив отець архімандрит Палладій.
А в осиротілої родини, численних її друзів ще довго кровилася рана втрати, ще і ще раз відгукуючись болем на десятки співчутливих телеграм та листів, що надходили з багатьох країн світу. Як і багато інших, професор із Праги Йозеф Курз, зокрема, писав: «Мав нагоду і честь пізнати її виключно гарний характер, її розуміння Вашої наукової праці та потреби українського народу, і тому розумію тяжку втрату, котра Вас і Вашу родину спіткала з її кончиною». «Прийміть моє сердечне співчуття до Вашої тяжкої втрати, - писала С. Русова. Ваша дружина була Вам таким вірним другом, вона так уміла в тяжкі хвилини життя освітлювати своїм ласкавим плеканням не тільки Ваше родинне життя, але й усе оточення». Високозаслуженою громадянкою назвав Домініку Данилівну О. Колесса. «Смерть Домініки Огієнкової, - відзначив Л. Кобилянський, - це тяжка втрата… для всієї нашої національної справи». «Дай Боже, - наголошував В. Підгорецький, - діждати нам того часу, щоб могли ми перевезти тіло її на Рідну Землю, тіло Журавля, який, стерши крильця на чужині, не зміг перелетіти широкого й глибокого моря зла, недолі, терпінь і страждань».
Домініка Данилівна Огієнко пішла з життя. Покидаючи світ, заповідала вона дітям своїм, нащадкам-українцям:»… ціле своє життя добре і ясно пам'ятати про своє українське походження та про свої національні обов'язки до своєї обездоленої Батьківщини-України».
Пам'ятником коханій дружині і соратнику став патетичний твір-спогад «Раз добром налите серце» та фундаментальна праця І. Огієнка, яка вийшла до роковин її смерті, - «Повстання азбуки й літературної мови в слов'ян» із посвятою - «Моїй найдорожчій дружині-помічниці Домініці Данилівні Огієнковій на світлу й вічну пам'ять».
6. Роль митрополита Іларіона у релігійному житті українців
Вже згадувалось про прийняття Огієнком сану митрополита, але тепер розглянемо цей важливий та, частково переломний етап життя Огієнка докладніше.
Сприйнявши глибоко до серця смерть дружини у 1937 році, зазнавши багатьох прикрощів і невдач у безуспішних пошуках сталого заробітку після звільнення його польськими властями від викладання у Варшавському університеті, глибоко в душі переживаючи розкол і чвари, що тривали в українському еміграційному середовищі, не відчуваючи підтримки розсварених українських політичних організацій у його титанічних зусиллях продовжувати видавати часописи «Рідна Мова» й «Наша Культура», які, за його ж словами, останнім часом «ледь животіли», Огієнко все частіше приходить до думки усамітнитися від цього суєтного світу. Очевидно, що саме таке нагромадження життєвих випробувань і обумовило початок того шляху, що був пов'язаний з чернецтвом і служінням Богові.
Ступити на цей крок професора Огієнка спонукали й об'єктивні чинники.
З початком Другої світової війни українське громадянство Польщі, будучи стурбованим подальшим наступом католицтва на православну меншину, все настійніше ставить перед вищим православним проводом питання про достойну зміну. Йшлося, отже, про досвідчених, сильних духом і знаннями проповідників саме для численної української пастви.
Для українських віруючих мати свого єпископа з числа українців мало принциповий характер ще й тому, що духовний керівник православної церкви у Польщі митрополит Діонисій, як і його послідовник Серафим, як і єпископат, проводив на цих теренах русофільську пропольську політику, що однаково були згубними для Української церкви. Отож, проблеми українства для цього релігійного діяча були далекими. Українське ж населення Польщі, як автохтонне, так і з великої хвилі еміграції, симпатизувало Огієнкові. Його знали повсюдно і як ученого, і як недавнього професора Варшавського університету, і як колишнього міністра віросповідань уряду УНР, і як голову Церковної ради, що виникла 1939 року у Варшаві. Саме ядро цієї Ради, незважаючи на байдуже ставлення українських політичних партій на еміграції до церковного питання, продовжувало активно добиватися автокефалії Української православної церкви, законодавчо підтвердженої урядом УНР 1 січня 1919 року. Більше того, ще в 1932 році була спроба запропонувати кандидатуру професора Огієнка на високу духовну посаду - єпископа Луцького. За публікацією «Слова Істини», один з його прихильників В. Прокопович навіть «таємно вів переговори з дружиною Огієнка, яка дала згоду, що піде в монастир, якщо діти будуть належно забезпечені», але тоді від чернечого постригу Огієнко відмовився. Тепер же, по смерті дружини, він без вагань прийняв пропозицію Церковної ради стати кандидатом у єпископи й очолити найбільшу в Польщі Холмсько-Підляську православну єпархію.
Певні надії для здійснення давньої мрії - здобуття автокефалії Українській церкві - додавало Огієнкові та його однодумцям і те, що з початком Другої світової війни німецька влада на окупованих польських землях дозволяла відкривати народні українські школи. Обнадієні були українці й певними послабленнями в церковному питанні. Так, у Холмі німці повернули українській православній громаді загарбаний поляками ще 19І8 року кафедральний собор та архієрейську палату на Святій Данилрвій Горі.
Бажаючи ближче познайомитися із паствою Холмського краю, професор Огієнко приїздить у вересні 1940 року з Варшави до Холма й читає кілька лекцій з історії церкви. Саме під час тих численних зустрічей із земляками у Холмсько-Піддяській єпархії, після вивчення усіх тяжких обставин, в яких опинилася Українська церква на польських теренах з початком воєнних дій, й визріває н Огієнка остаточне рішення дати згоду на цю пропозицію. Але перед собором єпископів православної церкви у Польщі він поставив такі умови:
1) оскільки Холмсько-Підляська православна єпархія на 99 відсотків складалася з українців, він просить не чинити йому спротиву відновлювати на цій території традиції саме старої Української церкви;
2) висвятити ще одного єпископа з числа українців, аби в Соборі єпископів інтереси українських віруючих були належно представлені;
3) передати до Холма з Варшави друкарню та бібліотеку.
З цими пропозиціями, на диво, легко погодився митрополит Діонисій, і Огієнко став готуватися до процедури висвячення його в єпископи.
6 жовтня 1940 року він пише своє прощальне звернення, до тих, хто його знав досі як ученого, професора, міністра, з ким він ділив усі складні перипетії життя політичного емігранта. Цей документ, безумовно, давався авторові особливо нелегко.
Відходячи від світського стану й стаючи ченцем, звертаюся до всіх з гарячим проханням пробачити мені всі мої провини, вільні й невільні. Які я кому заподіяв був чи то словом, чи то ділом, чи то думкою. Незабаром перестану бути Іваном Огієнком, а стану смиренним ченцем, горливим Богомольцем за кращу долю українського народу. А тому вдруге й утретє уклінно прошу всіх ласкаво пробачити мені все, в чому тільки я прогрішився коли перед ким.
Проф. Д-р Іван Огієнко».
Отож, тільки тепер ставало однозначно зрозумілим: з мрією про повернення в Україну, якою весь цей час жив, яка наснажувала, додавала сил, доводилося розставатися назавжди. Професорська кар'єра, наукові набутки і відкриття, нереалізовані творчі, наукові й видавничі задуми довкола неосяжної, «неораної» українознавчої проблематики - все це якось ніби непомітно змушене було відходити на другий план. Принаймні, воно вже ніколи не могло звершитися, увінчатися іменем професора Огієнка. Й за Україну йому вже залишалося не боротися, як раніше, не стукатися до сердець співвітчизників своїми науковими, просвітницькими творами, а - молитися. Бо добровільно, цілком усвідомлено ставав віднині Іван Огієнко блаженнійшим Іларіоном - «смиренним Богомольцем за кращу долю українського народу». Саме так він пізніше підпишеться під коротеньким листом, надісланим на львівську адресу професора К. Студинського 24 вересня 1941 року. В тому листі - лише коротка тривожна фраза: «Нічого не знаю про долю всіх вас…».
То була остання звістка про себе, останнє своє звернення в Україну…
Духовне наречення майбутнього митрополита відбулося 9 жовтня 1940 року - в день великого церковного свята Івана Богослова - у Яблочинському Свято-Онуфріївському монастирі. Постриг і усі освячення зробив блаженнійший Діонисій - митрополит православної церкви в Генерал-губернаторстві Польщі. До речі, свого часу цих двох мужів науки і церкви доля вже зводила разом, у Варшавському університеті, коли Діонисій був деканом богословського факультету, а професор Іван Огієнко - його заступником.
Постриженому в ченці докторові Іванові Огієнку, на його прохання, було дано ім'я Іларіона. Таке церковне ім'я він обрав не випадково. Адже майже в один і той же день 890 літ тому, 1051 року, в Києві був обраний на митрополичий престол перший українець, перший із синів свого народу пресвітер Іларіон.
19 жовтня 1940 року в Холмі, на Святій Даниловій Горі, у стародавньому кафедральному соборі за великої кількості віруючих та депутацій від багатьох українських еміграційних установ і організацій відбувся урочистий акт наречення архімандрита Іларіона в єпископа Холмського і Підляського.
Безпосередній свідок тих подій інженер А. Нестеренко так згадує про ті урочистості, що тривали кілька днів у Холмі: «Уся Данилова Гора була тоді пишно прибрана й удекорована українськими жовто-блакитними прапорами й сотнями електричних лямп. Увечері і вночі ті лямпи ясно освітлювали всю Св. Данилову Гору і під час урочистих днів. А крім того в різних місцях цієї Гори були розставлені радіогучномовці і службу Божу було чути й назовні собору».
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10
