ьогодні ми повинні вирозуміло ставитися до перейнятого з чужих культурних традицій, визначити передусім, чи не суперечило воно нашій культурній традиції, чи відповідає нашим духовним засадам, народній моралі.

В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, шаноба, ґречність. Цими чеснотами віддавна славився український народ. На це звертали відразу ж увагу дипломати і мандрівники, котрі бували в нашім краю. Так, датський посол Юлій Юст, що в 1709 - 1712 рр. відвідував Росію, а в 1711 році їхав через Україну, писав у спогадах: „Місцеві мешканці, як і взагалі все населення Козацької України, відзначаються великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто і чисто утримують доми", а Джозеф Маршаль про Україну 1769 - 1770 р.р. згадував: „Сучасне українське покоління - це моральний і добре вихований нарід". Жан Бенуа Шерер, французький аташе у Петербурзі, 1788р. писав: „Українці - це рослі, сильні люди, привітні і гостинні". „Вельми інтелігентними” називав наших предків знаменитий географ датчанин Мальт Брюн. Особливо відзначали чужоземці вишуканість українських жінок: „Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі (та звалася тоді Україна - М. Б), спеціально у жінок, до чого спричиняється русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська", - писав у своєму щоденнику голландець У. Вердум, подорожуючи Польщею й Україною у 1670 - 1672 рр.

Вислови мовленнєвого етикету (привітання, прощання, звертання, побажання, запрошення, відмови, поздоровлення, вибачення, похвала тощо) покликані репрезентувати насамперед ввічливість співбесідників. Чому саме ввічливість? Звернемось до походження цього слова, його первісного значення. Пов'язується воно з формою у вічі: тобто ввічливий - „той, хто дивиться у вічі”. Як це розуміти? Первинною функцією багатьох етикетних знаків виступала демонстрація миролюбності, відсутності, ворожості, агресивності. Це повинен був засвідчити насамперед погляд людини, адже недаремно в народі кажуть, що очі - дзеркало душі. Отже, спілкуючись (вітаючись, прохаючи про що-небудь, дякуючи, запрошуючи тощо), співбесідники дивилися у вічі один одному. Поступово прикметник „увічливий” переосмислився і набув переносного значення: „... який дотримується правил пристойності, виявляє уважність, люб'язність".

Оскільки ввічливість, як і неввічливість, може мати різні відтінки, різну міру вияву, то українська мова послуговується спеціальними словами на означення цього осяйного поняття. Так, вищою мірою вияву ввічливості є ґречність і чемність. Ґречний - „шанобливо ввічливий у поводженні з людьми” [6]. Чемний - „шанобливо ввічливий до людей, в якому виявляється ввічливість, уважність, люб'язність”.

З побіжного огляду випливає, що дотримуючись мовленнєвого етикету, який виробив український народ, ми передусім засвідчуємо свою вихованість, шанобливість і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народу.

На діалектичну зумовленість мовленнєвої поведінки загальною культурою народу, його освіченістю, етнопсихологічними рисами, народними традиціями, високою мораллю вперше звернув увагу Яків Головацький у статті „Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів”. Він писав: „Нарід дикий, строгий, буйний не має ніяких або дуже мало приговірок обичайності, чемності, почесті, лишень він во всім, як в ділі, так і в слові дикий, простий, грубий; напротив, нарід образований, нарід обичайний, добрий, людський виробляє в своїй бесіді розличнії приговірки, в котрих явно оказується єго добре, зичливе серце, єго обичай, єго чемність, тим сильніший доказ провіщення народного, тим образованіший і обичайний тот нарід, кому приналежат” [6, 101].

І хоч ми сьогодні нарікаємо, що наша культура і мораль підупала, мовленнєвий етикет збіднився, однак мова наша, її скарби засвідчують: у минулому не так було. Яків Головацький проникливо це стверджує: „Бо хоч би сам нарід підупав, хоч би згрубів, спростакуватів, то все його звичай і обичай свідчить о високім ступені колишнього провіщення". У цій же статті містяться цінні міркування вченого про визначальні етнопсихологічні особливості етикетних висловів українського народу [7]. Це передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність: „Єго витання, прощання, просьби, перепроси, понуки, благословення дихають одним духом доброти, сердечності, обичайності - всі они прості, щирі, сердечні, ніжні, богобойні, а заодно честні та годні чоловіка". Автор наголошує на такій етнічній рисі мовленнєвої поведінки українця, як почуття власної гідності. Виявляючи пошану до співбесідника, українець ніколи не принизиться сам, отже, і не вдасться до приниження гідності іншої людини.

Етикет - це зовнішня, видимо складова етики, яка формувалася протягом століть і тисячоліть у людському суспільстві, невід'ємна частина духовного світу людини. Термін „етика” (лат. еthica - звичайний) у науковий обіг запровадив Аристотель (приблизно 384-322 до н. е).

Цей термін має два значення:

розділ філософії, об'єктом якого є мораль (проблеми сенсу життя, призначення людини тощо);

норми, правила, які підтримуються суспільною думкою і визначають, як повинна діяти людина в умовах вибору між добром і злом, егоїзмом і альтруїзмом, в мотивації вчинків, у розумінні принципів і норм поведінки, зокрема мовленнєвої поведінки.

Мовленнєва етика передбачає дотримання умов успішного спілкування: доброзичливого ставлення до адресата, демонстрації зацікавленості в розмові, емпатії (тобто налаштованості на внутрішній світ співбесідника), щирості у формулюванні своїх думок, увазі тощо, сигналами чого є репліки різних типів, а також міміка, усмішка, погляд, жести, постави тіла та ін.

Мовленнєва етика - правила поведінки, що ґрунтуються на нормах моралі, національно-культурних традиціях, психології учасників спілкування [8,10].

Порушення норм мовленнєвої етики суттєво ускладнює процес кооперативного спілкування. Етичні мовленнєві норми втілюються в спеціальних етичних мовленнєвих формулах і виражаються сукупністю різнорівневих засобів - від окремих слів до висловлювань і навіть текстів. Йдеться про мовленнєвий етикет.

Мовленнєвий етикет - система усталених форм спілкування, прийнятих відповідно до соціальних ролей комунікантів і моральних норм поведінки людей у суспільстві.

Мовленнєвий етикет охоплює також паралінгвальні засоби - жести, міміку і особливо інтонацію.

Мовленнєві етикетні форми, як правило, не вносять у комунікативний акт нової логічної інформації, вони є засобами вираження контактно встановлювальної (фактичної) інформації. Вона може засвідчувати соціальний стан мовця (Добрий день, шановні колеги; Привіт, друже), ставлення до адресата (Вибачте, будь ласка), традиції певного етносу (Батько і мати просили, і я вас прошу прийти на наше весілля) тощо.

Етикет у поведінці людей і в мовленні історично змінний. Наприклад, деякі форми ввічливості, які були звичним не лише двісті років тому, а й двадцять років тому, тепер вийшли з ужитку (наприклад, офіційне звернення товариші). За етикетними формулами часто можна визначити вік мовця, його професію. Під мовленнєвим етикетом розуміють розроблені суспільством правила поведінки, систему стійких мовних формул спілкування.

Наше життя неможливе без знання мовного етикету. Людина послуговується ним щодня. Ми кілька разів упродовж дня можемо звертатись один до одного, вітатися, прощатися, комусь дякувати, давати пораду, прохати про щось у когось, перед кимось доводиться вибачатися, когось комусь рекомендувати... І при цьому ми послуговуємось усталеними виразами чи окремими словами, які для носіїв мови не потребують зусиль свідомості. Це і є наш мовний етикет у дії.

Слово „етикет", як відомо, прийшло до нас із французької мови через посередництво російської та польської - etiquette - ярлик, етикетка з написом, а у ХVІІІ ст. - церемоніал [9,21].

Є мовний етикет національно-культурний та протокольно-дидактичний. Якщо перший тип є обличчям нації, то другий є виявом правил міжнародного офіційного та напівофіційного спілкування.

Самобутність кожного народу поряд з традиціями, ціннісними орієнтаціями, культурою виявляється передусім у мовних стереотипах поведінки.

Кожен мовець, як відомо, не створює щоразу нову формулу, а може скористатися однією із можливих для взаєморозуміння. Важливо добре засвоїти вчинки, що впливають на вибір словесної форми в конкретній комунікативній ситуації: фактор адресата, комунікативні умови, характер взаємин між співрозмовниками тощо.

У чому національно-мовна специфіка етикету українців? Він втілений у системі мовних знаків, символів, словесних форм, жестів, міміки, увібрав найдавніші звичаї і традиції. Скажімо, на мовному рівні етнопсихологічні ознаки українців, зокрема доброзичливість, шанобливе ставлення до співробітників і почуття власної гідності, виявляються в тому, що в центрі багатьох висловів українського етикету є слова з коренем добр-, здоров-, ласк-; „пестливі форми звертань: характерну пошану множину (мама просили), кличну форму (сестро). Правила мовного етикету реалізується в основному в одиницях лексичного („Добридень!”, „Вибачте", „Дякую", „Прощавайте”, „Добраніч" тощо), фразеологічного („Ні пуху, ні пера”) і частково морфологічного рівнів (вживання займенникових та дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні; бабуся зраділи; тато сказали).

Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: „хто - кому - чому - про що - деколи” [9,40].

1.2 Особливості мовленнєвого етикету

Протягом століть і навіть протягом лише ХХ ст. реєстр слів-звертань офіційного вжитку мінявся.

На сьогодні повернуто в ділове мовлення звертання пане, добродію, поруч із поширеними товаришу, товаришко, товариші, і всі три звертання є придатними для ділової комунікації. Усе залежить від ситуацій та індивідуальних уподобань.

Більш офіційна ж величальна функція закріпилася за звертанням пане, пані, панове. У грецькій міфології Пан - „покровитель усьої природи", „народна етимологія пов'язує ім'я Пан з грецьким займенником pan - усе, pantes - усі". У свідомості наступних поколінь слово мало негативну конотацію. Нейтральне значення перейшло з польської мови, таким воно було й у звертаннях козаків, в епістолярії на початку ХХ ст. Отже, потрібен час для того, щоб це слово позбавилось соціальної маркованості, стало „паперовим".

Звертання добродію (добродійко, добродії) вважається старою почесною назвою осіб, що роблять добро для народу. Вживається це звертання і в поєднанні з засобами титулування (пане добродію, пані добродійко) і з означальними прикметниками (вельмишановний добродію, вельмишановна добродійко тощо).

Слід бути уважним, вибираючи звертання в промовах, на різноманітних зібраннях. Наприклад, залежно від виду зібрання, складу аудиторії можуть бути звертання: „Глибоко поважні пане і панове, дорогі гості!”, „Шановні колеги! Пані і панове!" тощо. Природно, що в неофіційній обстановці ми можемо послуговуватись значно більшим реєстром звертань на ім'я, на ім'я по батькові, скористатися словами друже, подруго, брате, голубчику, серденько тощо.

При звертанні важливо й витримувати ти - ви дистанцію. Первісно звертання на ти було виявом найбільшої прихильності. Підкреслюючи ґречність, у писемному тексті займенник Ти писали з великої літери.

Традиція звертання на Ви була запозичена українською мовою з кінця ХІV ст. Шанобливе Ви мають і зараз не всі народи. Зокрема, шведи і поляки вважають його не зовсім ввічливим. Англійці хоч і користуються у розмовній мові ви, однак ти - тільки в поетичній мові і у звертанні до Бога.

Ви - спілкування і ти - спілкування - це важливі ознаки комунікативної

компетенції людини, володіння нею мовленнєвим етикетом. Почнімо від супротивного: ви, певно помічали, що „ти" не кажуть старшим, поважним людям і малознайомим; на „ви" не звертаються до дітей приятелів та родичів [10].

Звідси випливає, що в Україні побутують обидві форми звертання - „ви” і „ти". І тепер існує давній звичай: звертаються до батька - матері, говорили їм „ви”, щоб підкреслити свою повагу й чуйність. В українській мові, щоб надати звертанню ввічливішої форми, до займенника „ви" додають прізвище, ім'я, по батькові чи титул. У книжці „Ви сказали" „Здраствуйте!" Н.І. Формановська систематизує правила звертання на „ти" і „ви”. Ввічливим вважається звертання на „ви”:

до малознайомої або незнайомої людини;

до свого друга чи приятеля, з яким ви „сто років на ти”:

офіційній обстановці спілкування (на зборах чи вченій раді, у присутності офіційних осіб тощо);

до рівного й старшого за віком чи становищем;

при підкреслено чемному, стриманому ставленні.

Звертання на „ти”, яке може свідчити про меншу ввічливість вважають:

стосовно добре знайомого;

у неофіційній обстановці спілкування;

при дружніх, інтимних стосунках;

до рівного й молодшого за віком.

Звертання на „ти" - вельми складна проблема. З одного боку це ознака особливого довір'я, близькості, симпатії однодумців. З іншого - коли, скажімо, начальник говорить „ти" своїм підлеглим, - це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком [10].

Розглянемо докладніше стосунки між керівником і підлеглими у зв'язку із звертанням на „ти" і „ви”. У певних колах поширена думка, що начальник, котрий звертається до всіх на „ти", є своєю людиною, простою і доступною. Та багатьом це не подобається, вони вважають звертання на „ти" виявом невихованості, низької культури.

Трапляється, що начальник звертається до одних підлеглих на „ти”, а до інших на „ви". Відразу складається враження, що він має особливо наближених. Буває і так: начальник з повагою звертається до одних на „ви”, до інших на „ти”. Знову маємо негативні наслідки. Та й не дивно: посіяв плевели - не чекай хліба. Певно, золотим правилом тут є звертання на „ви”, що забезпечує відповідну службову дистанцію й свідчить про культуру спілкування.

Зрозуміло, манера спілкування між колегами залежить від їхніх взаємин:

коли вони доброзичливі - звертання на „ти" доречне, якщо напружені - це ще один привід для загострення їх і навіть ворожості, тоді слід вдаватися до делікатного „ви".

У колі сім'ї члени здебільшого звертаються одне до одного на „ти”, хоча в деяких родинах діти говорять батькам „ви". До чужих дітей (до шістнадцяти років) прийнято звертатись на „ти", а вже щодо юнаків і дівчат ґречним є звертання на „ви”. Неввічливим вважається звертання на „ти" до молодшої, але дорослої людини, якщо вас не єднають дружні взаємини.

Проте в українському селі, де збереглися залишки традиції, парубок, хоча й сивий, - завжди „ти”, його підвищують до титулування „ви" лише по одруженні - „тільки родина ушляхетнює його мужеськість" [11].

Украй ображає нечемне „ти" в розмові з незнайомими чи малознайомими. Слід не забувати, що надмірне „тикання” рідним, друзям, колегам, особливо на людях, звучить фамільярно, безцеремонно й може роздратувати.

Дослідники так і не дійшли згоди й, зрозуміло, не виробили якихось жорстких правил щодо того, коли настає слушний момент для переходу на „ти”. Це залежить від багатьох причин і передусім від взаємин між людьми, їхніх характерів, умов спілкування.

Ось кілька хрестоматійних випадків переходу на „ти”:

коли ваші взаємини надзвичайно поліпшилися, то ініціативу в такому переході перебирає на себе старший віком чи той, хто займає вище становище у суспільстві;

коли після тривалої розлуки зустрічається давні друзі, то вони мають самі відчути слушність моменту для зміни звертання;

коли про це просять молодші старших, але самі далі самі звертаються до цих осіб на „ви", виявляючи цим свою повагу до них;

коли один із співробітників жінка, то їй належить право запропонувати звертання на „ти”, але вона може й відмовити в переході на „ти", не пояснюючи причин.

Зауважимо, що звертання жінки до чоловіка на „ти" без особливої на те причини може бути двозначним чи просто неестетичним, тому краще уникати такого переходу.

Паритетні стосунки в спілкуванні передбачають можливість вибору ти-

спілкування або ви-спілкування залежно від нюансів соціальних ролей і психологічної дистанції між партнерами.

Важливим елементом комунікації є привітання - слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення, доброзичливості.

Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно 25

становить досить складний ритуал, який включає і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули.

Щодня, зустрічаючись із знайомими вперше, слід вітатися. І ніщо - чи гарний чи сумний настрій, ні добра чи погана погода - не можуть виправдати нехтування цієї основної форми ґречності. А оскільки форм вітання в світі багато, обмежимося загальновживаними у нас.

Здавна в Україні, зокрема в сільській місцевості, існує добра традиція:

вітатися з людьми незалежно від близькості знайомства. Тому не треба забувати про неї і слід додержувати її, скажімо, з першого дня спілкування з мешканцями вашого будинку. Вибір вітального від часу його вживання. Вранці обов'язково: „Добрий ранок!" або „Доброго ранку!”. У день - це „Добрий день!" або „Доброго дня!", „Добридень!". У вечері знадобиться: „Добрий вечір!”, „Вечір добрий!".

Загальнопоширеним способом вітання традиційно були рукостискання та слова „Добрий день” („Добрий ранок", „Добрий вечір”) чи „День добрий”. Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи „Слава Богу” [11].

На Волині чоловіки обов'язково знімали капелюха, а вітаючи жінку, цілували їй руку; звичною формою вітання тут було „Слава Ісусу" і відповідь „Слава навіки”. На Поділлі словесна формула була різною серед різних вікових категорій: молодь, вітаючись, казала: „Добрий день!" або „Слава Ісусу", старший - „Слава Богу". При цьому чоловіки обмінювалися рукостисканнями, жінки - поцілунками; руки тут було прийнято цілувати тільки близьким родичам та священникові. У Південних районах Поділля словесна формула вітання була іншою: „Добридень” або „Помагайбіг" [11]. У Галичині, як привітання широко використовувалися поцілунки: жінки цілувалися в губи, чоловіки цілували руку жінкам, молодші цілували руку 26

старшим, але, як правило, лише родичам або добре знайомим. У Північній Буковині, навпаки, більшого значення надавали словесним привітанням: чоловіки при зустрічі казали „Добрий день”, „Доброго здоров'ячка", жінки - „Добридень”. Рукостискання використовувалися тут між найближчими знайомими та у молодіжному середовищі; щодо цілунків, то було прийнято, щоб діти цілували руки старшим та хресним батькам, дорослі цілувалися тільки під час весілля. Зберігся тут і архаїчний звичай цілування ніг свекру та свекрусі молодою під час весільних обрядів.

Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру.

За три кроки від знайомих чоловіки, вітаючись, спокійним жестом мають зняти (чи трохи підняти) свого капелюха. Його тримають над головою, не розмахуючи ним і не затуляючи привітного виразу обличчя. За капелюх беруться спереду-зверху, а кашкет знімають спереду за козирок. Вітаючись, чемні чоловіки виймають сигарету з рота, а руки - з кишень. Кожний чоловік має знати, що в закритому приміщенні він повинен знімати свій головний убір [11].

Як підказує здоровий глузд, першим вітається завжди той, хто ввічливіший і вихованіший!

За сучасним етикетом, перший вітається молодший зі старшим, чоловік із жінкою, підлеглий з керівником, учень з учителем, дитина з дорослим. Чоловік має вітатися з жінкою першим навіть тоді, коли перебуває в товаристві інших жінок. Першим він має вітатися й зі знайомими та його супутниками:

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты