Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції в Україн
p align="left">Самостійні заходи частіш за все переслідують мету безпосереднього припинення порушень правових норм і не мають мети забезпечити застосування інших заходів примусу. Однак це твердження вірне лише щодо частини цих заходів - самостійних заходів загального призначення. Заходи ж спеціального призначення мають свою специфіку, в тому числі це стосується і мети їх застосування. Цю групу самостійних заходів припинення буде розглянуто в окремому підрозділі (мається на увазі застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї).

До самостійних заходів адміністративного припинення загального призначення, які застосовуються міліцією і які нижче буде проаналізовано, належать: вимога припинити протиправну поведінку; привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в орган внутрішніх справ; адміністративне затримання, не пов'язане із здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення; зупинка транспортних засобів; заборона експлуатації цих засобів; обмеження або заборона проведення ремонтно-будівельних та інших робіт на вулицях і шляхах; зупинення і припинення діяльності об'єктів дозвільної системи; адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства.

Вимогу припинити протиправну поведінку має право (і зобов'язаний) поставити будь-який працівник міліції в разі виявлення такої поведінки. Зазначений захід, зважаючи на відносну простоту його застосування та оперативність, в практичній діяльності міліції є одним з найпоширеніших.

Підставу застосування зазначеного заходу припинення може становити будь-яке правопорушення, в тому числі злочин. В деяких нормативних актах характер правопорушення уточнюється, хоча робиться це, на думку дисертанта, не зовсім вдало. Так, наприклад, Інструкція з організації роботи дільничного інспектора міліції (п. 4.1) вказує на порушення громадського порядку, вірніше, в Інструкції сказано про право інспектора вимагати від громадян і посадових осіб додержання встановленого громадського порядку. В п. 1 ст. 11 Закону «Про міліцію» підставою застосування цього заходу названо також дії, що перешкоджають здійсненню повноважень міліції. Зважаючи на зміст цієї норми, можна зробити висновок, що такі дії самі собою не становлять правопорушення, тому про них і сказано спеціально. Наприклад, працівник міліції може вимагати від громадян залишити місце якоїсь події, якщо вони створюють перешкоди для виконання міліцією покладених на неї завдань.

Законодавство не передбачає якихось спеціальних правил застосування цього заходу припинення. Вимога ставиться, як правило, усно, тобто на місці вчинення правопорушення або інших зазначених дій працівник міліції вказує особі (або особам), від яких дій вона має утриматись або які дії їй необхідно виконати для припинення правопорушення. В окремих випадках вимога може бути оформлена письмово. Так, посадові особи Державтоінспекції мають право давати посадовим особам підприємств, установ і організацій, а також громадянам письмові приписи про усунення порушень правил і норм, які стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху.

Вимога припинити протиправну поведінку є юридично обов'язковою, непокора цій вимові становить підставу застосування інших заходів примусу, в тому числі сили, тобто визнається правопорушенням. Злісна ж непокора законній вимозі працівника міліції визнається адміністративним проступком, відповідальність за вчинення якого передбачено ст. 185 КпАП.

Привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в орган внутрішніх справ, становить реакцію на невиконання законної вимоги працівників міліції, засобом забезпечення виконання цієї вимоги. Закон «Про міліцію» (п. 3 ст. 11) надає працівникам міліції право викликати громадян і посадових осіб у справах про злочини та у зв'язку в матеріалами, які перебувають у їх провадженні. Громадяни і посадові особи зобов'язані з'являтися за викликом працівників міліції, якщо ж з поважних причин вони не можуть з'явитися, то повинні повідомити про це відповідного працівника міліції. Невиконання зазначеного обов'язку утворює підставу для застосування до особи приводу.

Привід становить примусове доставлення особи в орган внутрішніх справ. Його можна визначити як вилучення особи з місця перебування і супроводження її до органу внутрішніх справ, поєднані із застосуванням психічного або фізичного спонукання. Привід може бути здійснено транспортним засобом або пішим порядком залежно від конкретних обставин.

Законодавство не встановлює, які конкретно працівники міліції мають право приймати рішення про застосування приводу. Лише в Інструкції з організації роботи дільничного інспектора міліції (п. 4.4) сказано про здійснення дільничним інспектором приводу за вказівкою начальника органу внутрішніх справ або його заступника, а також осіб, які не з'явилися за його власним викликом. Як уявляється, в актах МВС України потрібно визначити порядок здійснення приводу осіб, які не з'явилися за викликом інших працівників міліції (слідчого, дізнавача тощо). В зазначеній Інструкції закріплено вимогу про оформлення приводу протоколом, хоча зміст протоколу не визначається. На думку дисертанта, в цьому протоколі мають бути зазначені: дата і місце його складення, посада, спеціальне звання, прізвище та ініціали працівника міліції, який здійснив привід (і склав протокол), підстави приводу, час і порядок здійснення приводу. Протокол повинні підписати працівник міліції, який його склав, і особа, піддана приводу. У випадку відмови останньої від підписання, в протоколі має робитися про це відповідний запис.

Варто зауважити, що в ряді випадків законодавство передбачає обов'язок громадян з'являтися на виклик посадових осіб інших державних органів (судів, військових комісаріатів, установ охорони здоров'я тощо), проте в Законі «Про міліцію» не передбачено право міліції здійснювати привід осіб, які не з'явились на виклик в цих випадках. Разом з тим пп. 21 і 22 ст. 10 закріплюють обов'язок міліції здійснювати за поданням закладу охорони здоров'я з санкції прокурора привід осіб, які становлять групу ризику захворювання на СНІД, а також інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хворих на венеричні захворювання, хронічний алкоголізм і наркоманів, які вводять наркотичні засоби шляхом ін'єкцій, для обов'язкового обстеження і лікування, а також здійснювати привід до відповідних державних органів або установ згідно з чинним законодавством та з санкції прокурора громадян, які ухиляються від призову на військову службу. На думку дисертанта, з метою створення умов для виконання зазначеного обов'язку в ст. 11 Закону слід передбачити також відповідне право міліції.

Адміністративне затримання, не пов'язане із здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення, міліція має право провадити відповідно до абзаців 5, 6, 8-11 п. 5 ст. 11 Закону України «Про міліцію». Зокрема, мова йде про затримання з утриманням в спеціально відведених для цього приміщеннях:

неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опікування, а також неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння і не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність;

осіб, які виявили непокору законній вимозі працівника міліції;

осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом;

осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії;

військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення;

осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих.

Інші випадки адміністративного затримання (абзаци 4 і 7 п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію») здійснюються в ході провадження в справах про адміністративні правопорушення, з дотриманням правил цього провадження, тому їх буде проаналізовано в наступному підрозділі.

Перераховані вище види адміністративного затримання не в усьому, на думку дисертанта, відповідають конституційному регулюванню прав і свобод громадян, крім того, удосконалення потребують терміни, які використовуються для визначення зазначених повноважень міліції. З метою встановлення таких недоліків необхідно насамперед з'ясувати зміст поняття «затримання».

Незважаючи на те, що затримання є загальновизнаним засобом міліцейської діяльності, як у теорії, так i в законодавстві воно розуміється не зовсім однозначно, що, зрозуміло, не сприяє належній регламентації міліцейської практики i ослаблює правову захищеність особи. Безперечно, що затримання, яке здійснюється відповідно до КпАП, полягає в примусовому короткочасному обмеженні волі дій і пересування правопорушника, на що нами вже зверталася увага [274]Комзюк А.Т. Законність застосування міліцією доставлення і адміністративного затримання правопорушників // Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод і обов'язків: Науковий збірник. - Х.: Українська академія управління при Президентові України (Харківський філіал), 2000. - С. 151-156.[274]. Але важко погодитися з думкою деяких вчених про те, що затримання виражається тільки в утриманні особи в спеціальному приміщення під охороною [231]Зеленько В.Л. Вопросы теории и практики применения милицией мер административного пресечения правонарушений: Дис. ... канд. юрид. наук. - С. 77; [224]Дымченко В., Князев С. Административное задержание и доставление // Соц. законность. - 1988. - № 5. - С. 37; [149]Бахрах Д.Н. Административно-процессуальное принуждение // Правоведение. - 1989. - № 4. - С. 63.[231; 224; 149]. I зупинка відповідної особи на місці (вимога працівника міліції залишатися на місці), i її доставлення працівником міліції до місця розгляду справи має охоплюватися поняттям затримання. Ігнорування цієї обставини робить правовий статус особи, зупиненої (захопленої) чи доставленої в міліцію її працівником, зовсім невизначеним, що суттєво обмежує права затриманого.

Зважаючи на це, в Законі «Про міліцію» зазначене право міліції сформульовано через поняття двох взаємопов'язаних дій - тих чи інших осіб міліція має право «затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях», хоча, якщо зважати на послідовність виконання цих дій, слід було б сказати ще і про доставлення таких осіб до відповідного приміщення.

Звернемо увагу на той факт, що адміністративне затримання практично в усіх наукових джерелах відноситься до заходів адміністративного припинення, тобто в усіх випадках підставу його застосування має становити певне правопорушення, яке при цьому припиняється. Навіть в побутовому розумінні затримання завжди пов'язується із вчиненням правопорушення. Разом з тим аналіз п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію» свідчить про те, що в ньому міліції надається право в ряді випадків застосовувати затримання до осіб, які правопорушення не вчиняли, що не можна визнати правильним. Щоб підтвердити цю думку, детальніше зупинимось на перерахованих видах затримання.

Отже, що стосується затримання неповнолітніх, то закон передбачає його можливість за наявності двох підстав. По-перше, затримано може бути неповнолітніх, які залишилися без опікування законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників) і не досягли 16-річного віку, тобто, затримання здійснюється незалежно від наявності правопорушення. По-друге, підставою для затримання неповнолітніх є також вчинення ними суспільно небезпечних діянь до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. Обов'язки щодо затримання неповнолітніх покладено на кримінальну міліцію у справах неповнолітніх (ст. 5 Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» [31]Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх: Закон України від 24 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 6. - Ст. 35.[31], хоча доставлення в міліцію неповнолітнього можуть здійснити, звичайно, і представники інших служб чи підрозділів).

Затримані неповнолітні, які залишились без опікування, передаються законним представникам або влаштовуються в дитячі будинки, школи-інтернати, інші державні навчально-виховні, лікувально-профілактичні чи оздоровчі заклади. Неповнолітні, які залишилися без батьківського піклування, можуть передаватися іншим родичам у разі, якщо останні призначені у встановленому порядку їх законними представниками. На думку дисертанта, в цьому випадку доцільніше замість терміна «затримання», який асоціюється з протиправною поведінкою, застосувати термін «доставлення», адже мова тут не йде про правопорушників (хоча це і не виключається).

Правопорушниками є неповнолітні в другому випадку їх затримання, підставу якого становить суспільно небезпечне діяння, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. До кримінальної відповідальності, згідно зі ст. 22 Кримінального кодексу України, притягаються тільки особи, яким до вчинення зазначеного діяння виповнилося 16 років, а в особливих випадках - 14 років. Такі неповнолітні передаються законним представникам або у приймальник-розподільник для неповнолітніх. В даному випадку законними представниками неповнолітніх визнаються батьки, близькі родичі, опікуни, піклувальники, представники навчально-виховних закладів тощо. В літературі вже висловлювалася слушна думка про те, що міліція має займатися виключно неповнолітніми злочинцями, і в структурі МВС не повинно бути дитячих приймальників-розподільників, безпритульними дітьми чи дітьми, які з якихось причин пішли з дому, мають піклуватися спеціальні соціальні служби - центри соціальної реабілітації, притулки, нічліжки тощо [288]Кравченко Ю.Ф. Міліція України. - К., 1999. - С. 312.[288].

Не зовсім зрозумілою є підстава затримання осіб, які «виявили непокору законній вимозі працівника міліції», що передбачено аб. 6 п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію». Справа в тому, що така непокора не визнається адміністративним проступком, в ст. 185 КпАП мова йде про злісну непокору законній вимозі працівника міліції, саме вона і мається на увазі в даній нормі. Правда, ст. 122-2 КпАП встановлює відповідальність за невиконання водієм вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, але зазначена норма розрахована не на цей конкретний випадок, а має загальне значення. Разом з тим, хоч як би ми не розуміли призначення положення аб. 6 п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію», в будь-якому випадку затримання, передбачене цим абзацом, має застосовуватися до осіб, які вчинили адміністративне правопорушення. Це, в свою чергу, означає, що потреба в цьому абзаці взагалі відсутня, оскільки затримання в разі вчинення адміністративного проступку врегульовано іншим спеціальним абзацом.

Міліція також має право затримувати осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. Таких осіб тримають у приймальниках-розподільниках, спеціально створених для них при органах внутрішніх справ рішеннями місцевих рад. Положення про ці установи органів внутрішніх справ затверджено наказом МВС України № 553 від 18 вересня 1992 р. Осіб, запідозрених у бродяжництві, міліція тримає протягом часу, необхідного для встановлення її особи, вирішення питання про працевлаштування чи направлення до будинку-інтернату для престарілих, встановлення над ними піклування, але не більше 30-ти діб із санкції прокурора.

В даному випадку знову має місце невиправдана підміна термінів, адже заняття бродяжництвом, тобто переміщення з місця на місце зубожілої бездомної особи [328]Ожегов С.И. Словарь русского языка / Под ред. Н.Ю.Шведовой. - 14-е изд., стереотип. - М., 1983. - С. 56.[328], в наш час не визнається жодним правопорушенням, з яким, підкреслимо, тільки й може бути пов'язано здійснення затримання. Нагадаємо, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному свободу пересування та вільного вибору місця проживання, тому будь-які правообмеження щодо осіб, які не мають постійного місця проживання, є неконституційними. Отже, адміністративне затримання таких осіб в наш час не має жодних законних підстав, тому аб. 6 п. 5 ст. 11 із Закону «Про міліцію» необхідно виключити. Натомість в Законі можна передбачити право міліції доставляти таких осіб, якщо вони перебувають в стані, небезпечному для інших громадян або для них самих (різні види захворювань), в міліцію з метою передачі у відповідні установи для надання необхідної допомоги.

Доцільність такої пропозиції пояснюється тим, що і в наш час до зазначених осіб вживаються відповідні заходи щодо їх побутового і трудового влаштування. Зокрема, працездатні особи від 18 до 60 років (жінки до 55 років) підлягають влаштуванню на роботу за допомогою центрів із працевлаштування, хоча, звичайно, економічні умови в країні мало сприяють виконанню цього обов'язку. Непрацездатні особи, затримані за підозрою в бродяжництві, підлягають передачі родичам або піклувальникам, направленню за місцем проживання, а хворі - влаштуванню через місцеві органи охорони здоров'я на лікування. Особи похилого віку та інваліди, які не мають піклувальників, за рішенням органу соціального забезпечення влаштовуються в будинки-інтернати для інвалідів і престарілих. Особі, яка була затримана і не має паспорта, цей документ видається за місцем розташування приймальника-розподільника на підставі постанови про звільнення їх з цієї установи.

Адміністративному затриманню підлягає також особа, щодо якої суддею винесено постанову про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму чи наркоманії, якщо вона ухиляється від виконання цієї постанови. До доставлення такої особи до лікувально-трудового профілакторію вона може утримуватись в спеціальному приміщенні міліції, але не більше 3-х діб. Варто зауважити, що процедури такого затримання закон зовсім не визначає.

Військовослужбовці і призвані на збори військовозобов'язані, згідно зі ст. 15 КпАП, за вчинення адміністративних правопорушень несуть відповідальність за дисциплінарними статутами. Але за ряд проступків вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних засадах. Зазначені особи, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення, затримуються міліцією до передачі їх військовим патрулям, представникам військової комендатури, військових частин або військових комісаріатів. На думку дисертанта, і цей абзац в п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію» є зайвим, адже встановлені в ньому підстави адміністративного затримання поглинаються абзацами 2 і 4. Замість зазначеного абзацу в п. 5, як уявляється, слід було б закріпити процесуальні особливості затримання військовослужбовців.

Міліція також має право затримувати і утримувати в спеціальному приміщенні осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих, - до передачі їх у лікувальні заклади, але не більш як на 24 години. І в цьому випадку використання терміна «затримання» є, на думку дисертанта, неправомірним. Мова і тут має йти про доставлення зазначених осіб до медичних закладів з можливим утриманням, якщо обставини не дозволяють доставити їх до лікувальних закладів негайно, в спеціальному приміщенні міліції.

Слід звернути увагу на той факт, що в Законі «Про міліцію» практично не врегульовано процедури здійснення розглянутих видів затримання (крім строків), тим самим права таких затриманих законодавчо не визначено і не гарантовано. Закріплення тих чи інших правил відомчими нормативними актами в цьому випадку не можна вважати прийнятним, адже такі правила зовсім невідомі широкому загалу. Немає жодних підстав поширювати на подібні випадки також положення ст.ст. 261-263 КпАП України, оскільки в них іде мова про осіб, затриманих за вчинення адміністративних правопорушень, хоча в літературі і допускається таке поширення [240]Калаянов Д.П., Остюченко С.М., Аносенков А.А. Правова регламентація адміністративного затримання правопорушників міліцією України: Науково-практична розробка. - Вид. 2-е, доп. - Одеса, 2002. - С. 14-19.[240].

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать