14. Основним критерієм, який дозволяє класифікувати проступки, справи про які підвідомчі міліції, і який досить адекватно ілюструє специфіку юрисдикційної діяльності міліції, є сфера суспільних відносин, на які вони посягають, тобто їх родовий і видовий об'єкти. Такими об'єктами частіш за все є громадський порядок і громадська безпека, власність, встановлений порядок управління, тобто відносини, охорона яких становить основні завдання і функції міліції.
15. Всі адміністративні проступки, названі в ст. 222 КпАП, тобто справи про які підвідомчі міліції, можна, на думку дисертанта, об'єднати в 5 груп:
- адміністративні проступки, які посягають на громадську безпеку, причому, це не тільки правопорушення, передбачені гл. 14 КпАП, адже поняття громадської безпеки значно ширше, ніж самогоноваріння;
- правопорушення, що посягають на громадський порядок;
- правопорушення, які посягають на встановлений порядок управління;
- правопорушення, що посягають на власність, а також відносини, які складаються з метою її збереження і охорони;
- правопорушення у сфері підприємницької діяльності. На думку дисертанта, ці проступки потрібно виключити із сфери адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції.
16. Для адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції важливе значення має належна кваліфікація протиправних діянь. Кваліфікація адміністративних проступків - це встановлення ознак вчиненого діяння і співставлення їх з ознаками того чи іншого складу правопорушення з метою визначення відповідності, співпадання цих ознак і формулювання висновку про наявність або відсутність складу конкретного адміністративного правопорушення.
17. Адміністративно-юрисдикційна діяльність міліції здійснюється в певних процесуальних формах, закріплених нормами законодавства про адміністративні правопорушення, які в сукупності становлять процесуально-правовий інститут провадження в справах про зазначені правопорушення.
18. В майбутньому КпАП потребують більш повного законодавчого закріплення принципи провадження, яким в чинному КпАП, як уявляється, приділена недостатня увага. Усі ці принципи мають бути «робочими», тобто такими, порушення яких тягне незаконність постанови з усіма її наслідками. Це, зокрема, такі принципи як законність, розгляд справи про адміністративний проступок на засадах рівності громадян, презумпція невинуватості, забезпечення права на захист, встановлення об'єктивної (матеріальної) істини, публічність (офіційність), гласність (відкритість) розгляду справи, безпосередність, самостійність і незалежність суб'єктів адміністративної юрисдикції в прийнятті рішень і підкорення їх тільки закону, національна мова провадження.
19. Посилення захисту прав осіб, які беруть участь у провадженні в справах про адміністративні правопорушення, є також однією з основних проблем, якою постійно мають опікуватися посадові особи міліції під час здійснення адміністративно-юрисдикційної діяльності. Перш за все, це стосується особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. До числа проблем захисту її прав можна віднести, зокрема, регулювання участі захисника у провадженні. Як уявляється, з цивільного процесуального законодавства доцільно запозичити інститут представництва і закріпити в КпАП право особи запросити для участі в провадженні як представника своїх інтересів будь-якого громадянина, незалежно від його освіти і кваліфікації.
20. В наш час адвокат чи інший фахівець в галузі права може брати участь лише у розгляді справи про адміністративний проступок, тобто бути присутнім на засіданні. Разом з тим з метою реального захисту прав громадян слід забезпечити його участь з моменту складення протоколу або затримання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.
21. Для встановлення режиму законності необхідно сконцентрувати увагу не тільки на гарантіях прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, але і на гарантіях, наданих особі, якій правопорушенням заподіяно моральну, фізичну чи майнову шкоду, тобто потерпілому. Як мінімум, в ст. 269 КпАП права потерпілого має бути закріплено в такому ж обсязі, в якому в ст. 268 КпАП це зроблено щодо порушника.
22. В правовому регулюванні обов'язків свідка існує проблема забезпечення не тільки правдивості пояснень, але і самої участі його в провадженні. За винятком випадків виклику свідка до суду, коли його явка забезпечується засобами адміністративної відповідальності (ст.185-3 КпАП), змусити свідка належним чином виконати свої обов'язки практично неможливо. На думку дисертанта, адміністратвину відповідальність слід передбачити за злісне ухилення свідка від явки за викликом будь-якого суб'єкта адміністративної юрисдикції, а також за відмову давати пояснення та неправдиві пояснення. Приблизно те ж можна сказати також про забезпечення участі у провадженні перекладача.
23. На думку дисертанта, першу стадію провадження доцільно назвати «порушення справи про адміністративний проступок і попереднє з'ясування її обставин», адже «розслідування», яке відстоюють деякі автори, полягає саме в попередньому з'ясуванні обставин справи. Третю ж стадію слід назвати «оскарження (опротестування) і перегляд постанови по справі про адміністративний проступок».
24. В КпАП має бути визначено підстави та приводи порушення провадження. Єдиною фактичною підставою порушення провадження є наявність в діянні особи складу адміністративного проступку. Приводами в КпАП слід, на думку дисертанта, визнати: звернення (письмові або усні) громадян; повідомлення посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій; повідомлення засобів масової інформації; повідомлення об'єднань громадян; безпосереднє виявлення проступку уповноваженою посадовою особою. Закріплення в КпАП звернення громадян як приводу до порушення провадження стане однією з гарантій того, що їх права будуть захищені.
25. На думку дисертанта, слід посилити загальне значення процесуальних строків і відповідальність суб'єктів юрисдикції за їх дотримання. В наш час порушення того чи іншого строку (наприклад, строку розгляду справи) практично ніяких правових наслідків не тягне. Уявляється, що недодержання встановленого строку розгляду справи має бути підставою для скасування постанови і закриття справи, інакше взагалі відпадає потреба в його регулюванні.
26. Головною проблемою правового регулювання змісту постанов по справах про адміністративні проступки слід назвати відсутність серед вимог, які до нього ставляться, вмотивованості рішення. У зв'язку з цим в КпАП необхідно закріпити правило, що постанова по справі про адміністративний проступок має бути вмотивованою, тобто зазначений суб'єкт має в постанові перерахувати всі обставини, які було враховано під час обрання конкретного заходу стягнення.
27. Необхідно забезпечити реальне вручення (надіслання) відповідним учасникам провадження копії постанови по справі, адже від цього залежить реалізація права на захист. Зважаючи на важливість вручення копії постанови, можна було б навіть з цим моментом пов'язати набрання нею чинності та виникнення обов'язку її виконання.
28. Підставами зміни або скасування постанови слід визнати: однобічність або неповноту попереднього з'ясування обставин справи, за матеріалами якого винесено постанову; невідповідність висновків суб'єкта юрисдикції, викладених у постанові, фактичним обставинам справи; неправильне застосування адміністративно-деліктного закону; грубе порушення процесуального адміністративно-деліктного закону; невідповідність накладеного стягнення серйозності проступку і особі порушника тощо.
29. Постанова, яка набрала чинності, - це своєрідний виконавчий документ. Можна не погоджуватися із доцільністю чи справедливістю застосування посадовою особою міліції того чи іншого стягнення, його розміру, але лише до того часу, поки постанова не набрала чинності. Надалі - це документ, який підлягає обов'язковому виконанню, оскільки його винесено від імені держави. І забезпечення беззаперечного виконання постанови - це свідчення авторитету держави та міліції як органу, який діяв від її імені.
30. Нормативне закріплення процедур притягнення до адміністративної відповідальності як в цілому, так і діяльності міліції в цій сфері, зокрема, потребує подальшого розвитку і удосконалення, у зв'язку з чим необхідно прискорити роботу з підготовки і прийняття нового КпАП України, реалізувавши в ньому всі новітні розробки юридичної науки, в тому числі присвячені дослідженню проблем провадження в справах про адміністративні проступки.
ВИСНОВКИ
В дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми - визначення сутності та особливостей адміністративного примусу, його місця в правоохоронній діяльності міліції, мети та видів, правових і фактичних підстав застосування його заходів. Основним завданням дослідження було вироблення на основі аналізу теоретичних засад, системи правового регулювання та практичної реалізації міліцією адміністративно-примусових заходів теорії адміністративного примусу, який застосовується в правоохоронній діяльності міліції, і визначення шляхів удосконалення цієї діяльності. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.
Визначаючи місце адміністративного примусу в системі методів правоохоронної діяльності міліції, зроблено висновок, що головною властивістю, яка обумовлює специфіку міліції як суб'єкта виконавчої влади, є саме наділення правом застосування примусу, в тому числі адміністративного. Причому, примус тут розуміється широко - як використання беззастережних однобічних приписів, яке включає не тільки прямі (фізичні), але й опосередковані його форми.
Сутність та особливості адміністративного примусу вперше визначаються шляхом з'ясування його державно-владного характеру, з точки зору розуміння його як виду державного примусу, єдиного примусу, який може застосовуватися від імені всього суспільства до будь-яких осіб та організацій, що перебувають на території держави, а також включає в себе заходи, які не можуть використовувати інші соціальні суб'єкти. З'ясовується основні властивості адміністративного примусу, у визначенні акцент зроблено саме на примусовому характері заходів, які застосовуються незалежно від волі і бажання правозобов'язаних суб'єктів, на що раніше дослідниками не зверталася увага.
Систематизацію та класифікацію заходів адміністративного примусу, які застосовуються міліцією, здійснено з використанням ознак, сформульованих дисертантом, зокрема, враховано всі обставини, пов'язані з регламентацією правових та фактичних підстав, умов, порядку і кінцевої мети застосування цих заходів. Відповідно до цього заходи адміністративного примусу, які застосовуються міліцією, поділено на три групи: адміністративно-запобіжні заходи, заходи адміністративного і адміністративні стягнення.
Правові засади застосування міліцією адміністративного примусу вперше проаналізовано з огляду на їх важливість з точки зору забезпечення прав і свобод громадян, а також прав і законних інтересів різних юридичних осіб. Аналіз системи джерел правового регулювання діяльності міліції щодо застосування заходів адміністративного примусу дозволив зробити висновок про те, що в наш час воно здійснюється без врахування існування цього примусу як самостійного адміністративно-правового інституту. На думку дисертанта, цей інститут адміністративного права повинен мати джерелом відповідний спеціальний закон, який би врегулював основні положення адміністративного примусу, підстави та порядок застосування ряду заходів, які не належать до адміністративних стягнень.
В аналізі сутності адміністративно-запобіжних заходів вперше акцент зроблено на обґрунтуванні їх примусового характеру та можливостей застосування за відсутності правопорушень як питань, з'ясованих в науці недостатньо, охарактеризовано особливості, умови та порядок застосування міліцією окремих їх видів - заходів, які використовуються з метою безпосереднього попередження чи виявлення правопорушень, та заходів, які застосовуються з метою забезпечення громадського порядку і громадської безпеки за різних надзвичайних обставин.
В характеристиці заходів адміністративного припинення основну увагу приділено визначенню нормативних та фактичних підстав їх застосування міліцією, характеру впливу цих заходів на протиправну ситуацію, а також їх видів. Вперше аргументовано поділ заходів припинення, які застосовуються міліцією, залежно від таких основних критеріїв: мета застосування (самостійні (оперативні) і допоміжні (забезпечувальні)); характер впливу (особистісні, організаційні і майнові); форма процесуального вираження (усні, письмові і такі, що виражаються в певних матеріально-технічних діях); характер сфери застосування (заходи загального і спеціального призначення).
Визначаючи особливості адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції, дисертант формулює власне розуміння поняття цієї діяльності, її завдань, змісту та підстав, здійснює оцінку ефективності адміністративних стягнень, які застосовуються міліцією, формулює оригінальну класифікацію складів адміністративних правопорушень, справи про які підвідомчі міліції, в новому аспекті аналізує проблеми їх кваліфікації. Порушено ряд проблемних питань здійснення міліцією провадження в справах про адміністративні проступки, які стосуються, зокрема, поняття цього провадження, процесуальних принципів, правового статусу його учасників, а також здійснення окремих процесуальних дій на всіх його стадіях.
В дисертації сформульовано численні конкретні пропозиції та рекомендації щодо удосконалення правового регулювання правоохоронної діяльності міліції та її практичного здійснення. Їх може бути враховано для підготовки і уточнення ряду законодавчих та підзаконних актів, зокрема, законів України „Про міліцію”, „Про боротьбу з корупцією”, „Про дорожній рух”, КпАП України, проектів Адміністративного процесуального, Адміністративно-процедурного кодексів та Кодексу про адміністративні проступки тощо. Дисертантом їх уже було використано під час роботи в робочій групі з підготовки проекту Кодексу про адміністративні проступки, розробка якого ще продовжується, з використанням результатів дослідження було підготовлено і направлено до Верховної Ради України пропозиції до багатьох проектів законів, в тому числі тих, якими вносилися зміни і доповнення до КпАП України, Закону „Про міліцію” та інших нормативних актів.
Підсумовуючи проведене дослідження, дисертант робить висновок про те, що в адміністративно-примусовій діяльності міліції накопичилось чимало проблем, обумовлених як недосконалістю нормативно-правового її регулювання, так і недоліками, породженими труднощами функціонування самої міліції, проблемами кадрового, матеріально-фінансового, організаційного та іншого забезпечення її правоохоронної діяльності, вирішення яких сприятиме удосконаленню цієї діяльності і в результаті - зміцненню законності і правопорядку в країні.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст.141.
2. Акт проголошення незалежності України // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 38. - Ст. 502.
3. Декларація про державний суверенітет України: Затверджена постановою Верховної Ради УРСР від 16 липня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. - № 31. - Ст. 429.
4. Про правонаступництво України: Закон України від 12 вересня 1991 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 46. - Ст. 617.
5. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1991. - № 4. - Ст. 20.
6. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. - Додаток до № 51. - Ст. 1122.
7. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.
8. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2. - Ст. 15.
9. Митний кодекс України. - Харків: „ФІНН”, 2002. - 192 с.
10. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1963. - № 30. - Ст. 463.
11. Виправно-трудовий кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971. - № 1. - Ст. 6.
12. Кодекс законів про працю України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971. - Додаток до № 50. - Ст. 375.
13. Кодекс про шлюб та сім'ю України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1969. - № 26. - Ст. 204.
14. Житловий кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. - № 1. - Ст. 2.
15. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1991.- № 53. - Ст. 793.
16. Про дію міжнародних договорів на території України: Закон України від 10 грудня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 10. - Ст. 137.
17. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18 лютого 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 22. - Ст. 303.
18. Про дорожній рух: Закон України від 30 червня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 31. - Ст. 338.
19. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 11. - Ст. 50.
20. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 52. - Ст. 490.
21. Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб: Закон України від 4 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 35. - Ст. 236.
22. Про адвокатуру: Закон України від 19 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 9. - Ст. 62.
23. Про правовий статус іноземців: Закон України від 4 лютого 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 23. - Ст. 162.
24. Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 34. - Ст. 266.
25. Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 24 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 15. - Ст. 84.
26. Про об'єднання громадян: Закон України від 16 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 34. - Ст. 504.
27. Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину: Закон України від 5 грудня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 7. - Ст. 58.
28. Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування: Закон України від 14 жовтня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 46. - Ст. 411.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41
