15 листопада у зверненні до населення України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорії вдалося підписати угоду з німцями та австрійцями про їх нейтралітет. Наступного дня війська січових стрільців розгромили війська гетьмана під Мотовилівкою і Васильковом, проте у Київ увійшли лише після евакуації німців. 19 грудня на Софійському майдані відбувся військовий парад і урочистий молебень на честь перемоги Директорії.
На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. У Сфері державного управління Директорія передбачала передати Владу Трудовим радам селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалась Трудовому Конгресу, який мав обиратися населенням без участі“поміщиків і капіталістів”. Йшлося фактично про український варіант радянської влади без крайнощів ї більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні перетворення— аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Розбурхана селянська стихія знову громила поміщицькі І Маєтки, в особняках проводилися обшуки та конфіскації. Ці перетво-рення не привели до стабілізації суспільства. Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, державних чиновників—всіх, без кого нормальне існування держави Неможливе. Селянська стихія стала швидко перероджуватись в руйнівну анархію. Влада на місцях перейшла до рук місцевих отаманів, що відмовлялися визнавати центральну владу. Отаманщина почала руйнувати державний механізм УНР. Виборні 'отамани напівпартизанських загонів часто вдавалися до самоуправства, організовували єврейські погроми. Деякі отамани пізніше Цверейшли на бік радянської влади. В зовнішній політиці Директорія не домоглася значних успіхів. |Ий не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоча реговори про його укладення велися з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, ІіДмректорія звернулася до представників Антанти, війська якої Івисадилися у південних містах України. 23 листопада в київських та Одеських газетах була надрукована Декларація Антанти про початок Інтервенції в Україні. Зазначалося, що Антанта висадила свої війська |3 метою подолати анархію та підтримати порядок. У кінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море та стала на рейдах Севастополя та Одеси. Тим часом на сході і півночі військам Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході— польська армія Пілсудського, на півді, крім Антанти, — добровольчі війська А. Денікіна. Деякі політичні партії в Україні вирішили стати до боротьби проти Директорії. Зокрема, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, Їх підтримував на Херсонщині отаман Григор'єв. Від УСДРП відкололась група Ю. Мазуренка, т. зв. “незалежники”, які незабаром уклали угоду з більшовиками про спільну боротьбу з Директорією. Не знайшла спільної мови Директорія і з Н. Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками захопив Катеринослав.
Державницькі наміри Директорії залишилися нездійсненими, вона по суті перетворилася на кочівний орган при петлюрівському війську. ІІІ. Західно-українська народна республіка (ЗУНР)
Напередодні поразки Австро-Угорщини у Першій світовій війні активізувався національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
В жовтні 1917 р. у Львові виникла Українська Національна Рада, на чолі якої став Євген Петрушевич. Серед членів Ради були відомі українські діячі К. Левицький, Л. Цегельський, О. Назарук. Своїм першим маніфестом Рада проголосила створення Української держави на українських етнічних землях у межах Австро-Угорщини, що розпадалась.
На початку листопада у Львові відбулося повстання українських частин, якими керував сотник українських Січових стрільців Дмитро Вітовський. Надвечір у Львові була оприлюднена відозва Національної Ради про створення Української держави. Рада закликала галичан брати владу на місцях і готуватися до скликання Установчих зборів.
Так у ході військових сутичок галичани розпочали власне державотворення. 9 листопада був сформований уряд — Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло 11 секретарів. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила “Тимчасовий основний закон”, який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка. Після захопленя поляками Львова уряд переїхав до Тернополя, |а згодом —до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української народної Ради. Президентом ЗУНР став Є. Петрушевич. У квітні 1919 р. почалася аграрна реформа, в результаті якої всі маєтки великих землевласників, переважно поляків, експропріювали, іа їхні землі передбачалося розподілити між малозабезпеченими і малоземельними селянами.
Ще 21 листопада Українська Національна Рада уповноважила ІЛ. Цегельського і Д. Левицького поїхати у Київ для переговорів про ^об'єднання Галичини зі Східною Україною. Але там вже йшла гро-Імадянська війна, тому 14 грудня у Фастові був підписаний Перед-| вступний договір з Директорією УНР, що включав такі положення:
1) Західно-Українська Народна Республіка виявила бажання об'єд-5; натися з Великою Україною як складова частина цілого; 2) Обидва Іуряди мають подбати про виконання цього; 3) ЗУНР залишає свою територіальну автономію тощо, січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. 22 січня у Києві на Софійському майдані було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР дістала назву Західна область УНР і Подержала повну автономію. Проте, до справжнього об'єднання Ісправа не дійшла. Наприкінці 1919 р. Акт Злуки фактично перестав |бути чинним. Як і УНР, ЗУНР формувалася у надзвичайно несприятливих І зовнішніх обставинах. З перших днів свого існування вона опинилася | у стані війни з Польщею, яка прагнула встановити контроль над Західною Україною. Регулярне військо ЗУНР— Українська Галицька Армія (УГА) стримувало наступ поляків. Відома операція —т. зв. Чортківська офензива, під час якої 25 тис. українських солдат примусили відступити 100-тисячну польську армію. В кінці червня УГА відступила до Збруча, де з'єдналась з частинами армії УНР.
До Галичини прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район, але військові дії тривали.
IV. Громадянська війна в Україні
Протягом першої половини 1919 р. війська Директорії були витіснені і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України. Почався процес встановлення конролю РРФСР над українським суспільством. Україна отримала нову назву—Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів на чолі з Християном Раковським, болгарином за походженням. У 1919 р. більшовики запроваджують нову політику, яка дістала назву “воєнний комунізм”, і в основі якої лежав насильницький злам економічної системи, що досі грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався безгрошовий товарообмін. Основні напрями політики“воєнного комунізму” включали в себе: —націоналізацію промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалася Українська Рада народного господарства;
— ліквідацію великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі; — встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари. На всій Україні вводилася продовольча розверстка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі за встановленими нею цінами. Заборонялася торгівля продуктами харчування. Щоб придушити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Після провалу окупації України військами Антанти антибільшовицькі сили стали покладати головні надії на командира Добровольчої армії генерала А. Денікіна. Денікінський окупаційний режим існував улітку і восени 1919 р. Денікін розпочав з відновлення поміщицького землеволодіння: за допомогою військових команд у селян силою забирали землю і реманент, білогвардійці наклали великий продовольчий податок, який був не менший від радянської продроз-верстки.
Денікін не визнавав незалежності України у будь-якій формі державної організації, відкидаючи як федеративні плани Скоропадського, так і самостійницькі ідеали Петлюри. Така позиція звичайно унеможливлювала спільний антибільшовицький союз армії УНР та Добровольчої армії. Натомість Денікін взагалі заборонив назву“Україна” — замість неї вживалась назва — “Юг России”. У вересні 1919 р. в тилу денікінської армії розпочалося масове селянське повстання, яке разом із наступом більшовиків змусило Денікіна відступити до Криму. На початку грудня більшовики взяли Київ і на початку 1920 р. знов контролювали всю територію України, за винятком окупованих Польщею Волині і Поділля.
У 1920 р. Петлюра уклав ряд конвенцій з польським урядом Пілсудського з метою досягти єдності в боротьбі з більшовизмом. За цими угодами польський уряд визнавав існування уряду УНР, натомість Польща отримувала Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, Західну Волинь, всю Галичину і частину Полісся.
25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польські армії —20 тис польських і 15 тис. українських вояків форсували Збруч і вступили на територію України. 7 травня українські і польські війська зайняли Київ. СЛетлюра сподівався, що в Україні розпочнеться антибільшовицьке повстання, та цього не сталося. Східноукраїнське населення насторожено сприйняло українсько-польську угоду, а галичани розцінили її як зраду. Радянські війська закріпилися на лінії Бровари —Бориспіль і спостерігали за тим, як поляки грабують місто, тому що радянський уряд України знаходився у Харкові. З часом на польський фронт були перекинуті 1-а Кінна армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапа-ївська дивізія і вже 12 червня поляки залишили Київ. Наприкінці червня війська Західного фронту під командуванням М. Тухачевського вступили на територію Польщі і рушили на Варшаву. Поляки звернулися до Антанти і погодилися на всі умови. Після досягнення домовленостей британський міністр закордонних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до радянського уряду, в якій вимагав, щоб Червона армія зупинилася перед лінією, яку Антанта 8 грудня 1919р. визначила як кордон між Польщею, з одного боку, і Білорусією та Україною— з другого. Цей кордон дістав назву “лінії Керзона”. У відповідь на ноту Керзона В. Ленін висунув вимогу прискорення наступу на Польшу. Проте, у жовтні вдалося підписати перемир'я, яке зафіксувало згоду радянської сторони на те, щоб Західна Україна та Західна Білорусія залишилися в межах Польської Держави.
Завершальний етап боротьби між більшовиками і білогвардійцями — війна з П. Врангелем. Після відставки А. Денікіна у квітні 1920р. кримське угрупування очолив командир Кавказького корпусу П. Врангель, який дістав від Антанти найсучасніші види озброєння. Радянські війська, що діяли проти білогвардійців, очолив М. Фрунзе.
Йому вдалося прорвати оборону і увійти в Крим. Разом із червоноармійцями у складі групи під час штурму Перекопу і переходу через Сиваш наступали махновці, які виявили себе справжніми героями. Багато з них загинуло, а ті, котрі лишилися в живих, за наказом Л. Троцького ї М. Фрунзе були розстріляні як вороги революції. Після цього Н. Махно вже боровся проти більшовиків до кінця життя. С. Петлюра у 1921 р. ще продовжував боротьбу з більшовиками. Його загони здійснювали з території Польщі партизанські рейди на Правобережжя.
Так завершився чотирирічний героїчний і трагічний період боротьби за державне відродження України. І як писав І. Лисяк-Рудницький: “Нема сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовж-ники цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.
Література
1. Верстюк В. Махновщина. Селянський рух в Україні. — К. ,1991. 2. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К. ,1991.
3. Махно Н. Воспоминания. — К. ,1991.
4. Науменко К. Є. Історія ЗУНР. — Львів, 1995.
5. Революция на Украине по мемуарам бельїх. — К. ,1990.
6. Скоропадський П. Спогади. — К. ,1992.
7. Субтельний О. Україна. Історія. — К. ,1992.
8 Грицак Я. Нарис історії України. — К. : 1996.
.
Лекція 10, 11... Радянська Україна в 20х 30 хрр... Західноукраїнські землі у 20х 30 хрр
ПЛАН
I. Місце України у Версальсько-Вашингтонській системі 1
II. Національно-державне будівництво 2
III. Соціально-економічне та політичне становище 3
IV. Політика українізації: суть та наслідки 8
V. Голодомор 1932—1933 рр. 11
VI. Сталінські репресії в Україні. 13
VII. Західна Україна у міжвоєнну добу 16
Література 18
I. Місце України у Версальсько-Вашингтонській системі
Версальсько-Вашингтонська система —система міжнародних угод, визначена та ініційована державами-переможницями у Першій світовій війні і укладена протягом 1919—1922 рр. на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях. Безпосередньо України торкались договори, тексти яких вироблялись на Паризькій мирній конференції, що відкрилась 16 січня 1919 р. і тривала з перервами рівно рік. У дебатах брали участь 32 офіційно запрошені країни. Головував на конференції Ж. Клемансо. Так зване“Російське питання”стало одним з головних на конференції. Директорія, яка в цей час ще була при владі, і керівники ЗУНР сподівалися на підтримку з боку Антанти ідеї незалежності України. Проте рішення конференції виявилися згубними не лише для українського національно-визвольного руху, а й для розбудови української державності взагалі. Паризька мирна конференція санкціонувала загарбання Румунією Північної Буковини і Бессарабії, Чехословаччиною— Закарпатської України, Польщею —Східної Галичини і Західної Волині, поклала кінець ЗУНР. Після входження УСРР до складу Союзу РСР Україна втратила свою міжнародну правосуб'єктність. II. Національно-державне будівництво
На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу Української СРР—однієї з 13 держав, що виникли на території колишньої Російської імперії. Площа Радянської України становила 456 тис. кв. км. , а її населення— 25, 5 млн. чол. , з яких — 20, 9 млн. проживали на селі, а 4, 6 — у містах... 30 грудня 1922 р. було укладено Декларацію про утворення Союзу РСР та Союзний договір, за яким виключно до компетенції
Союзу відносилися: представництво Союзу в міжнародних відносинах; зміна зовнішніх кордонів Союзу; установлення систем зовнішньої та внутрішньої торгівлі; розробка основ і загального плану всього народного господарства Союзу; регулювання транспортної і поштово-телеграфної справ; встановлення основ організації Збройних сил;
запровадження єдиного державного бюджету; встановлення податкової системи і багато іншого.
Верховним органом влади Союзу РСР проголошувався з'їзд Рад. Вищим виконавчим органом держави ставала Рада Народних Комісарів СРСР. Встановлювалося єдине громадянство.
Незважаючи на те, що останній пункт договору зберігав за союзними республіками право вільного виходу із Союзу, їх права навіть не були обмеженими, у реальному житті вони просто зводились нанівець. Перша Конституція СРСР 1924 року фактично закріпила основи унітарного ладу, а“союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925 р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавче закріпила входження Радянської України до складу СРСР. Україна остаточно втратила рештки суверенітету.
З цього періоду Українська Радянська Республіка увійшла в єдиний народно-господарський комплекс, який визначався як централізована, командно-адміністративна система, що протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це стало основою політичної та національної залежності України.
Радянський уряд України очолив більшовик . Раковський (1878—1941), болгарин за національністю. На чолі Верховного органу законодавчої влади— УЦВК було поставлено наркома внутрішніх справ Радянської Росії — Г. Петровського. III. Соціально-економічне та політичне становище
В економічній сфері український уряд не був оригінальним і проводив таку ж політику, як і уряд Радянської Росії, що отримала назву“воєнний комунізм”. Пригадаємо, що ця політика характеризувалася насаджуванням безтоварних виробничих відносин, забороною приватної торгівлі, загальною трудовою повинністю, картковою системою та так званою продрозверсткою (за якою селянин змушений був віддавати державі майже всі “залишки” сільгосппродукції). Внутрішнє становище України визначалося не тільки господарськими негараздами, а й складністю суспільно-політичних відносин. Більшовики могли утриматися при владі тільки застосовуючи терор. Репресії мали цілеспрямований характер— необхідно було монополізувати політичну владу. У 1920-1921 рр. у Києві відбулися показові процеси над меншовиками та есерами. Чисельний склад основних політичних партій на початку 20-х років виглядав так: КП(б)У — 4360, “укапісти” (Українська комуністична партія) — 4000, “бороть-бісти”—15000. Останні змушені були самоліквідуватися і влитися у КП(б)У. До 1925 року КП(б)У залишалася єдиною легальною політичною силою в Україні. Невдоволення населення змусило більшовиків піти на певні компроміси. Проголошена у 1921 році нова економічна політика (неп) покращила загальне економічне становище, частково відновила вільний ринок та приватну ініціативу. Новостворені трести“Хімвугіл-ля”, “Південсталь”, “Цукротрест”об'єднували підприємства за галузевими ознаками. Вони переходили на госпрозрахунок, котрий передбачав їх самоокупність і прибутковість. В інтересах відбудови народного господарства уряд погодився на надання концесій іноземним компаніям, щоб прискорити розвиток деяких галузей промисловості та розгорнути ділове співробітництво з капіталістичними країнами. Запровадження непу привело до певного покращення економічного становища в Україні—до 1926 р. був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва. У цей час питома вага продукції промисловості України у загальносоюзному виробництві становила 23, 8%. У процесі здійснення непу у селян зріс інтерес до різноманітних форм кооперації. Проте наприкінці 20-х років намітився відхід від непу, що було виявом поглиблення позиції культу особи Сталіна, який, спираючись на так званий ленінський план будівництва соціалізму, почав здійснювати форсовану індустріалізацію і насильницьку колективізацію. Сталінський “великий перелом”був поворотом до старих, воєн-нокомуністичних методів організації суспільного життя. Він виявився в демонтажі непу, ліквідації багатоукладності в економіці, позбавленні Сталіним своїх ідейних опонентів, підпорядкуванні системи соціально-економічних відносин політиці. Україна фактично стала основним економічним плацдармом для здійснення індустріалізації. Вона залишалася основним постачальником вугілля, давала половину всього чавуну, сталі та прокату. Але промисловість республіки працювала на грані можливого—приймалися нереальні плани, які вели до розбалансування економіки. Характерно, що новоспоруд-жені промислові об'єкти—металургійні заводи Запоріжсталь, Азовсталь, Криворіжсталь, Дніпрогес, Харківський тракторний завод та ін. одержали статус загальносоюзної власності й були вилучені із республіканського підпорядкування. Таким чином, в Україні підприємства союзної промисловості виробляли — 69, 8% промислової продукції; республіканської — 20, 3%; місцевої —9, 9%. Із середини 30-х років все більше виявлявся курс на мілітаризацію економіки—на її розвиток виділялись великі кошти. Саме в цей час визначилися надмірне використання природних багатств та зневажливе ставлення до проблем екологічної безпеки.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
