Проте ці вражаючі результати не привели до зростання рівня иття населення. Легка промисловість ледве досягла 80% воєнного рівня. Масштабна інфляція, різниця цін на товари юмисловості і сільського господарства, високі ціни і мала зарплата, іявність в обігу великої обезціненої грошової маси та фальшивих пюр призвели до необхідності грошової реформи, яка відбулася 1947 р. Внаслідок цієї реформи було девальвовано карбованець їнищено особисті заощадження громадян. і В 1946-1947 рр. Україну охопив голод, до об'єктивних причинеого слід віднести посуху 1946 р. , викликані війною скорочення Рівних площ, ослаблення матеріально-технічної бази сільського сподарства та нестачу робочої сили. Однак, були й інші— суб'єк-івні причини — недооцінка сільськогосподарського сектора економіки, командно-адміністративні методи господарства, надмірно ісокі плани хлібозаготівель, великий обсяг експорту хліба. Від голоду загинуло приблизно 800 тис. чоловік. Уряд, незважаючи на прохання про продовольчу допомогу, видав розпорядження з листопада при випіканні хліба в УРСР до житнього або пшеничного брошна домішувати 40% вівсянного, ячного та кукурудзяного. Фактично Україна стає сільськогосподарською лабораторією щянського Союзу. У 1947 р. М. Хрущов розпочинає у республіці чний проект, спрямований на“розв'язання” аграрних проблем. Він іредбачав: — об'єднання колгоспів у гігантські “агроміста”, що теоретично іло сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної льськогосподарської техніки, водночас, кожне з агроміст мало за-ізпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя;
—передбачалася ліквідація присадибних ділянок, з яких селяни гримували більшу частину продуктів харчування;
— вводився суворий контроль за сільським населенням.
Протести селян набули такого розмаху, що уряд був змушений ідмовитися від цього проекту.
Складним і суперечливим було суспільно-політичне життя респуб-іки. З одного боку, зріс міжнародний авторитет України. Ще у бе-іезні 1944 р. було відновлено право зовнішнього представництва 'РСР—утворено народний комісаріат закордонних справ України а чолі з Мануїльським. В числі 51 країни світу Україна була однимззасновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (00Н). Іа першій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у 1945 р. УРСР було об-іано членом Економічної й соціальної ради. У 1948—1949 рр. Украї-а була постійним членом головного органу 00Н — Ради Безпеки. Але Україна була введена до складу 00Н певною мірою штучно, а тактичних міркувань Сталіна—для пом'якшення негативного •езонансу, що викликала серед міжнародної громадськості війна на іахідній Україні. Делегація УРСР брала участь у роботі Паризької іирної конференції 1946 р. та Дунайської конференції 1948 р. , де 'країна приєдналася до Конвенції про режим судноплавства на Дунаї. З другого боку, на рубежі 40-х і 50-х років проводилася галаслива жорстока за своїми наслідками кампанія боротьби з“космополі-ами”, “низькопоклонниками”, “переродженцями”в історії, філосо-зії, літературі й мистецтві. Тривали нападки на відомих українських исьменників—О. Довженка, М. Рильського, Ю. Яновського. Цілі аукові напрями, які не відповідали вульгарно трактованому іатеріалізмові, одержали клеймо“ворожих”і тим самим втратили раво на існування. Піддано анафемі і фактично заборонено генетику кібернетику, що на тривалий час унеможливило дослідження у ріоритетних галузях науково-технічного прогрес.
Нову хвилю нападок на представників творчої інтелігенції іеспубліки спричинила публікація кількох редакційних статей Правдьі”, насамперед “Проти ідеологічних перекручень в літературі” липень 1951 р. ), в якій різко критикувався вірш В. Сосюри “Любіть ^країну”, як прояв націоналізму. Механізм репресій працював на начних обертах, ламаючи тисячі людських доль.
II. Загострення політичної боротьби у західних областях
У 1944-1950 рр. в західних областях УРСР відбувалася прискорена радянізація. Швидкими темпами велася індустріалізація, запроваджувалися нові галузі виробництва —автобудівна, видобуток вугілля тощо. На відміну від індустріалізації, яка розпочалася одразу| ж після встановлення радянської влади, колективізація розгорнулася наприкінці 1948 р. і завершилася у 1950—1951 рр. Головним методом проведення політики колективізації було насильство. Жертвою насильства стала і греко-католицька церква. Якщо перед війною на західноукраїнських землях працювало біля 3 тис. священиків, то після війни їх залишилося біля 1, 5 тис. , завдяки масовим арештам та депортаціям. 8 березня 1946 р. Львівський собор проголосив про скасування Берестейської унії 1596 р. , що означало ліквідацію•уніатської церкви в Україні.
Це викликало обурення і опір місцевого населення. Рух опору ''тоталітарній системі очолювала ОУН-УПА. З другої половини 1945 р. за рішенням Центрального проводу ОУН великі підрозділи повстанців були переформовані у малі, добре згуртовані і озброєні загони, що дислокувалися у лісах. Виникла мережа підпільних“боївок” (по 10—15 осіб) у сільській місцевості. Загони УПА контролювали територію площею до 150 тис. кв. км. На противагу органам більшовицької влади вони намагалися утвердити нелегальні національно-державні структури. Це було криваве протистояння. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14, 5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинуло не менше як ЗО тис. представників комуністичного режиму, військовослужбовців, місцевих жителів. Головні завдання вояки УПА вбачали у боротьбі проти сталінського режиму, за створення незалежної української держави. У свою . чергу сталінське керівництво протидіяло ОУН-УПА, перетворивши боротьбу проти неї на справжній театр воєнних дій. У 1945—1946 рр. боротьба органів МВС-МДБ, армії, винищувальних загонів з ОУН-УПА досягла апогею. Здійснювалися прочісування величезних територій, арешти й депортації корінного населення, масові розстріли, провокації. За ; офіційними даними, на західноукраїнських землях у 1944—1953 рр. було заарештовано майже 104 тис. “бандитів” — учасників ОУН, а також “бандпосібників”, під якими розумілися всі, хто підозрювався ІУ зв'язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено на Схід понад 65 тис-родин.
Між 1944-1947 рр. ОУН-УПА користувалася сильною підтримкою і мала більше 2 тис. бійців на території Польщі. У 1947 р. один із загонів УПА вбив популярного польського генерала К-Сверчевського, заступника міністра оборони Польщі. У квітні 1947 р. польській уряд за погодженням з урядом СРСР провів операцію під кодовою назвою“Вісла”. ЗО тис. польських солдатів оточили бази УПА і в запеклих боях знищили або захопили багато з них. Майже всіх лемків (близько 150 тис. чоловік) було депортовано у Західні райони Польщі. Фактично відбулася полонізація Холмщини, Підляшшя та Посяння— етнічних українських земель.
Боротьба на західноукраїнських землях по суті набула характеру громадянської війни і призвела до великих жертв серед українського народу. До 1952 р. ОУН-УПА, як масова організація, перестала існувати. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який, як вони сподівались, міг би дозволити відродити державність України, не виправдалися.
III. Десталінізація
Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової“чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М. Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.
Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О. Кириченко. Уряд очолив Д. Коротченко, Раду Міністрів Н. Кальченко. Урядові посади дістали О. Корнійчук, В. Стефаник та ін.
Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р. , що сповістило про наближення хрущовськоЇ“відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.
На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М. Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну
постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС“Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва— “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.
За влучним виразом Б. Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як“другої серед рівних”.
У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ“Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом і Україною. За етнічним складом населення Криму у 1959 р. становило: 22, 3%— українці, а росіяни — 71, 4%. Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.
IV. Нові методи управління народним господарством
Саме на ці часи припадає спроба змінити методи керівництва економікою. У 50-х роках існувало ЗО всесоюзних і 21 союзно-республіканське міністерство, що породжувало надмірну централізацію управління. Щоб зменшити витратність централізованого виробництва, уже з 1953 р. починається скорочення кількості всесоюзних міністерств і передача частини економічної влади республіканському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всього виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця частка зменшилася до 24%. Решту контролювали республіканські міністерства. У 1957 р. Хрущовзамість старої т. зв. міністерсько-вертикальної системи ввів нову —гериторіально-горизонтальну, яка засновувалася на радах народного -осподарства. Новоутворені органи управління господарством в жремих економічно-адміністративних районах перебрали на себе функції, які раніше належали союзним міністерствам. Ця реформа : тала однією з найрадикальніших організаційних змін у радянській ікономіці. При цьому виходили з того, що в попередній період у керівництві промисловістю і будівництвом переважали відомчі нтереси, а це порушувало нормальні територіальні зв'язки між під-іриємствами різних галузей промисловості, розташованих в одному Економічному районі, часто не давало змоги оперативно вирішувати осподарські питання, раціонально використовувати ресурси.
IV сесія Верховної Ради УРСР у червні 1957 р. прийняла Закон іро створення у республіці 11-ти економічно-адміністративних райо-іів на чолі з раднаргоспами, які провели певну роботу по мобілізації иробничих резервів, поглибленню спеціалізації й кооперації ідприємств у межах економічних районів, активізації використання іісцевих ресурсів.
Таким чином під контроль раднаргоспів потрапило понад 10 тис. ромислових підприємств і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97% аводів у республіці. Це надало можливість українським економістам очати проводити власну економічну політику. І хоча хрущовські еформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, вони всеж прияли піднесенню рівня життя.
V. Шестидесятники
Лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення ля розвитку української культури—вони принесли нову морально-злітичну атмосферу в суспільство і розширили можливості для юрчої діяльності. З початку 60-х років в Україні з'являється ціле зкоління молодих літераторів і митців—т. зв. шестидесятників, до
Про ту добу, про грунт, на якому зросло це покоління, яскраво cазав М. Вінграновський: “Наші юність і молодість мали подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів і оцінок у школі, а другу—поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося“шестидесятництво”. Рух шестидесятників хоча і складав опозицію системі, але опозицію в рамках системи, відповідно до тих правил гри, які диктувалися“зверху”. Література.
1. Баран В. К. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. — Львів, 1992. 2. Довідник з історії України в 2-х т. — К. ,1995.
3. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. — К. ,1995. 4. Юхименко П. Новітня історія України. — К. ,1996.
46 Вінграновський М. Всі ми з одного часу і одного народу: Слово про Василя Симоненка// Київ. — 1983. — №3. — С. 8. 135
ЛЕКЦІЯ 16, 17 СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦКСИ В УКРАЇНІ В СЕРЕДИНІ 50-Х– ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ 60ХХ РР. УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 60 Х - 80 Х РР. ПЛАН.
I. Зростання кризових явищ у політичному житті 1
II. Дисидентський рух в Україні 3
III. Криза у соціально-економічній сфері. 8
IV. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності 11 Література 15
I. Зростання кризових явищ у політичному житті
У жовтні 1964 р. М. Хрущов був зміщений з посади першого секре-аря ЦК КПРС. Існує кілька версій з приводу того, хто виступав нат-сненником тихого перевороту. Називають Л. Брежнєва, М. Суслова, . Шелепіна. Л. Брежнєв, який заступив Хрущова, мав тісні стосунки і Україною—працював першим секретарем Запорізького, а пізніше дніпропетровського обкому партії. У 50-х роках був першим секрета-)ем ЦК КП Молдавії та Казахстану. В 1960-1964 роках був Головою Ірезидії Верховної Ради СРСР. Він був обережним, консервативним, ю допускав різких поворотів та глибоких змін. Політична лінія реформ, які розпочав М. Хрущов, прийшла у повну невідповідність з снуючою системою, що не допускала серйозних змін. Партійних {зункціонерів не могли влаштувати плани Хрущова про ротацію (переміщення) й омолодження керівних кадрів у державі. Саме це й причинило усунення Хрущова від влади— його відправили на пенсію.
У липні 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став Петро ІІелест, який намагався як міг, відстоювати інтереси України в межах СРСР, особливо після зміни керівництва у Москві. Саме у : ередині 60-х років посилилися автономістські тенденції українців, ютрі відображали ті зміни, що сталися у статусі республіки в ііслявоєнні десятиліття. Шелест досить відверто захищав мовні і сультурні інтереси українців. У 1965 р. міністр освіти України О. Даденков працював над реформою освіти, в якій передбачалося юширення української мови у вищих навчальних закладах, заохо-іення викладачів і студентів, які добре володіють мовою. Мали вийти друком підручники і посібники українською мовою, нею ж мало іестися діловодство. Ці спроби Даденкова підтримував Шелест.
У 1970 р. вийшла книга П. Шелеста “Україна наша Радянська” ”котрій не тільки були проаналізовані досягнення республіки за радянські часи, але й підкреслювалася історична автономія України. Постанові ЦК КП України про книгу П. Ю. Шелеста“Україна наша Радянська”, що вийшла вже за часи секретарства В. Щербицького, зазначалося, що праця по ряду важливих питань“відходить від партійних, класових, позицій”. В чому ж це проявилося? З точки зору тодішнього партійного керівництва, П. Шелест ідеалізував українське козацтво та Запорізьку Січ, та не зміг вірно оцінити важливість класової боротьби на українських землях після жовтневої революції. Тому Шелест був усунений з посади за звинуваченням у націоналізмі та потуранні економічному“місництву”. Проте багато хто з дослідників вважає, що причини усунення П. Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ та виведення його зі складу членів Політбюро ЦК КПРС слід шукати у характері його стосунків з вищим керівництвом країни. Існує версія, що “норовистого Шелеста”, лідера “від природи”, Л. Брежнєв знешкодив як одного з вірогідних своїх конкурентів. Проте не слід Ідеалізувати П. Шелеста як національне свідомого діяча. Багато що йому можна закинути—починаючи від повного нехтування інтересами західноукраїнських земель до підтримання інтервенції радянських військ у Чехословаччині. У травні 1972 р. наступником П. Шелеста став В. Щербицький, який, почав свою партійну діяльність у завершальний період сталінської епохи, пройшов через хрущовську “відлигу”, стабільність застою, перехідні часи й перебудову. На відміну від свого попередника, В. Щербицький посилив політику русифікації і підтримував відновлення політики підпорядкування української економіки центру. Прихід В. Щербицького поклав початок масовим“чисткам” у державному і партійному апараті. II. Дисидентський рух в Україні
У 60--70-Х роках у Радянському Союзі виникає нове політичне явище, коли невелика кількість людей дозволяла собі критику існуючої системи, цих незгодних з політикою уряду, котрі вимагали широких громадянських, релігійних і національних прав, стали називати дисидентами.
Український дисидентський рух був породжений внутрішніми причинами, в першу чергу національною політикою керівництва, соціальними умовами життя, розвитком економіки тобто всією системою. Особливостями українського дисидентства були: високий інтелектуальний рівень та немасовість руху. Чисельна обмеженістьруху (за підрахунками різних учених від 500 до 1000 осіб) має певні зичини, серед них і страх перед системою, і певна інерція, бо щіональна чи правозахисна ідея для більшості населення, вихова-зго в тоталітарній державі, не мали пріоритетного значення.
Українські дисиденти —це, в основному, представники творчої і технічної інтелігенції. Географія дисидентства дає цікаву картину:
нйбільшу кількість незгодних давав Київ та Київська область (біля Ю), Львів (116), Івано-Франківськ (біля 40), менше— східні області.
Цілісної програми дисидентського руху не існувало та й не згло існувати, він поділявся на ряд напрямів, які в чомусь перепліта-іся, але мали чіткі пріоритети. Треба зауважити, що ніяких )ганізаційних структур, на зразок ОУН, вони не мали.
Основними напрямами українського дисидентства були: релігійне, правозахисне та національне.
Релігійне дисидентство боролося за відновлення греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських, баптистських та інших сект, проти обмеження релілігійної літератури, закриття культових споруд, заборони вивчення ілігії у школі тощо. Основними діячами цього напряму були Іван ль, Василь Романюк, Олекса Тихий, Георгій Вінс (баптистський оповідник, якого згодом разом з іншими дисидентами обміняли двох радянських шпигунів у США). В 1982 р. Йосип Тереля органі-вав Комітет захисту Української католицької церкви з метою помогти її легалізації. Правозахисне дисидентство виступало проти фарисейства, обману, ізходження між деклараціями та соціалістичною практикою, рушення підписаних СРСР міжнародних угод, а також власних конів.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
