Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України свідчила не стільки про перехід парламентської більшості 'на самостійницькі позиції, хоч без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлось, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свідомий вибір на користь незалежності. Таким чином, 24 серпня на політичній карті світу з'явилася самостійна Українська держава— Україна. Відповідно до даного Акта Верховна Рада прийняла Постанову “Про військові формування в Україні”, якою підпорядкувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. Постанова передбачала утворення Міністерства оборони України. Уряд України мав розпочати створення Збройних Сил України, Народної гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Національного банку. Через деякий час Верховна Рада призначила Міністра оборони України, яким став генерал-авіатор В. Морозов, було проголошено про створення замість республіканського КДБ, підпорядкованого Москві, Служби безпеки України (СБУ). Передбачалося введення власної національної валюти, усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Україні, проголошувалися власністю республіки.
Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками викликало неоднозначну реакцію в Росії. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б. Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзних відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві Л. Кравчук нагадав, що згідно з договором між Україною і Росією від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватися цієї угоди.
8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла закон “Про громадянство”, який базувався на так званому нульовому варіанті —право стати громадянином України мав кожен, хто проживав на її території на момент прийняття закону.
Самостійна Україна посіла гідне місце серед найбільших держав Європи. 2 грудня 1991 р. її визнали Польща і Канада, 4 грудня— Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія, 19 грудня — Швеція, 24 грудня — Норвегія, 25 грудня — США. У Перший рік незалежності Україну визнали 140 держав. III. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності
Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України, закріплене підсумками всенародного референдуму 1 грудня 1991 р. , поставило перед молодою державою ряд завдань.
Насамперед необхідно було визначити стратегію внутрішньої і зовнішньої політики. Це було зроблено 5 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла звернення“До парламентарів і народів світу”, в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення СРСР Україна вважає щодо себе недійсним і нечинним. Було проголошено, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтверджувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім народам і громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності.
Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканною Україна оголосила власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без'ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.
Першочерговим серед зазначених завдань виступало державотворення. Отримавши реальний статус незалежної держави, Україна приступила до створення ефективної законодавчої, виконавчої та судової влади. Законодавча влада в Україні представлена Верховною Радою, що обирається на 4 роки кількістю 450 народних депутатів і складається з однієї палати. Тільки парламент має повноваження
приймати закони, які є актами вищої юридичної сили і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів.
Обов'язки глави держави було покладено на Президента України. Першим Президентом незалежної України став Л. Кравчук. На його подання Верховна Рада затверджує склад Кабінету Міністрів та Прем'єр-міністра. Кабінет Міністрів займається розробкою та вирішенням практичних питань управління діяльністю народного господарства, соціальної сфери держави. Новим елементом виконавчої влади стали введені весною 1992 р. в усіх областях, містах Києві та Севастополі і районах міста Києва посади представників Президента України. Представник Президента наділявся функціями вищої посадової особи державної виконавчої влади. Це була спроба реформувати радянську систему, створити струнку виконавську вертикаль, підпорядковану Президентові.
Проте незабаром діяльність представників Президента вступила у суперечність з головами відповідних рад, що втратили більшість своїх владних повноважень. У цих умовах під тиском місцевих рад зазначений інститут було ліквідовано. Натомість відповідно до нового законодавства функції законодавчої влади в областях, містах, районах переходили до виконкомів рад. Керівництво виконкомами та радами відповідних рівнів здійснювали їх голови, що обиралися всенародним прямим голосуванням.
Судова влада в Україні концентрується в особі Верховного суду республіки, загальних, арбітражних та військових судів. Контроль за дотриманням законодавства покладено на Генеральну прокуратуру.
IV. Прийняття Конституції України 1996 року
За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробки і прийняття нової Конституції України. Конституційний процес розпочався ще в 1990 р. , коли у жовтні Верховною Радою УРСР було утворено Конституційну комісію, яка підготувала концепцію нової Конституції України, схвалену Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р. Перший офіційний проект Основного Закону постановою Верховної Ради України від 1 липня 1992 р. було винесено на всенародне обговорення, під час якого надійшло понад 47 тисяч зауважень і пропозицій. Після їх врахування було розроблено новий текст проекту в редакції від 26 жовтня 1993 р. В листопаді 1994 р. новообрана Верховна Рада створила нову Конституційну комісію, до складу якої входили представники від Верховної Ради України, від Президента України, від Конституційного Суду України, від Верховного Суду України, від Вищого арбітражного Суду, від Генеральної прокуратури та від Автономної Республіки Крим.
За робочу модель для роботи нової комісії було взято проект у редакції від 26 жовтня 1993 р. , але через протистояння різних політичних сил у вищих ешелонах влади дійти згоди щодо ряду принципових конституційних положень довго не вдавалося. Тим часом з метою виходу з конституційної кризи тодішній Президент України Л. Кучма ініціював укладення 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України і Президентом України. Це надало новий імпульс конституційному процесу. 20 березня 1996 р. проект Конституції України був винесений на спеціальне засідання Верховної Ради. Після неодноразового розгляду та обговорення проекту на пленарних засіданнях 4 червня 1996 р. він був прийнятий у першому читанні. Через два тижні розпочався розгляд проекту у другому читанні. Тогочасні умови вимагали якнайшвидшого прийняття Конституції, тому було прийнято безпрецедентне рішення працювати у режимі одного засідання аж до остаточного прийняття Конституції України. Після безсонної для депутатів“конституційної ночі”28 червня 1996 р. о 9 годині ЗО хвилин Основний Закон України було прийнято. З прийняттям нової Конституції України процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним, хоча ряд важливих питань ще потребують свого вирішення.
V. Формування багатопартійної системи в Україні
Створення багатопартійної системи - обов'язкова умова функціонування демократичного суспільства. Як правило, велика кількість партій є більш прогресивним явищем порівняно з однопартійністю. Відбиваючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є не тільки рушієм усієї системи влади, а й соціальним амортизатором, що дає змогу вирішувати суспільні суперечності у рамках конституційне регламентованих політичних процесів
Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне і соціально-економічне життя суспільства.
Особливості формування багатопартійної системи в Україні зумовлені тим, що досвід діяльності партій, що сформувалися на початку XX ст. , був втрачений, а ідейно-теоретичні доробки, програмні документи, архіви цих партій вилучені з обігу. Довгий час політична надбудова суспільства не зазнавала суттєвих змін. Єдина на той час Комуністична партія і підпорядковані їй громадські організації, у тому числі профсоюзні спілки, комсомол, фактично втратили здатність до реформування. Питання про виникнення нових партій, структур, опозиційних КПРС, дуже гостро постало вже під час дискусії навколо ідеї створення Руху. Коли українські письменники і літературознавці тільки виступили з цією ініціативою, керівництво республіки одразу ж почало закидати їм, що йдеться про створення структур, альтернативних існуючій владі. Ці заяви спростовували ініціатори Руху. В проект програми Руху, надрукований 16 лютого 1989 р. в газеті“Літературна Україна”, увійшло положення про визнання керівної ролі партії. Це був тактичний крок, певна спроба порозумітися з партійним керівництвом республіки. Оскільки Рух виступав за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі об'єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської групи (УГГ). Етапи становлення ба-гатопартійної системи в Україні можна окреслити таким чином.
Перший етап охоплює 1988 рік. Ще не стоїть на порядку денному питання про заснування партій. Головне завдання демократичних сил—створити широке демократичне об'єднання на зразок народного фронту. Розгортає активну роботу Українська Гельсінська група.
Другий етап припадає на 1989 —березень 1990 р. В цей час відбувається становлення Руху, а разом з цим фактична легалізація політичного плюралізму. Асоціація“Зелений світ”оголошує намір створити партію. Українська народно-демократична ліга хоч і не проголошує себе партією, проте є об'єднанням передпартійного типу. У Львові виникає невелика надрадикальна Українська національна партія. Третій етап охоплює березень — квітень 1990 р. Створено опозицію у парламенті — “Народну Раду”. Відбувається певна диференціація і кристалізація різних напрямів у самому Русі. На цей період припадає створення Української республіканської партії, відбувається республіканська конференція прихильників“Демократичної платформи в КПРС”, друкує звернення і проект статуту Українська селянсько-демократична партія. Четвертий етап починається з квітня 1990 р. і триває до сьогодні. Це саме створення реальної багатопартійності. Протягом цього етапу поступово заповнюються всі ніші політичного спектра від лівих до правих. Якщо користуватися загальноприйнятою у нашій політології ти-пологізацією, то можна виокремити такі частки політичного спектра:
центристські —• Партія демократичного відродження України, Партія зелених. Народно-демократична партія; правоцентристські—Народний Рух України, Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України, Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія; праві—Українська національна партія, українська християнсько-демократична партія, Конгрес Українських націоналістів. Українська консервативно-республіканська партія; ультраправі— Державна самостійність України, Українська національна асамблея —Українська національна самооборона (УНА-УНСО), Партія слов'янської єдності; лівоцент-ристські—Соціал-демократична партія України (об'єднана). Партія праці України, Громадянський конгрес України; ліві—Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Селянська партія України; ультраліві—Прогресивно-соціалістична партія України. На сьогодні в Україні є понад 50 зареєстрованих партій.
VI. Релігія та церква у сучасній Україні
26 квітня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, за яким релігійні організації отримали статус юридичної особи, було врегульовано терміни реєстрації релігійних громад, їх право на власність. Конституція України передбачає право на свободу світогляду і віросповідання.
Ще у січні 1990 р. за ухвалою архієрейського собору Російської православної церкви (РПЦ) Український екзархат Московського патріарха був перейменований в Українську православну церкву (УПЦ) на чолі якої стає Київський митрополит філарет (в миру—Денисенко). 9 серпня 1989 р. настоятель храму Петра і Павла у Львові В. Ярема оголосив про свій розрив з РПЦ і перехід до Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Провід УАПЦ очолив колишній єпископ Житомирський і Овруцький РПЦ І. Бондарчук. У червні 1990 р. у Києві відбувся собор відновленої УАПЦ, який проголосив Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (у миру— Скрипник), який в Україну повернувся із США. У лютому 1991 р. Папа Римський Іоанн-Павло II на 7-му екстериторіальному синоді ухвалив рішення про повернення до Львова на первопрестольну кафедру св. Юра глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ), верховного архієпископа і митрополита Мирослава Івана кардинала Любачівського. 30 березня 1991 р. собор св. Юра був повернений греко-католикам. УГКЦ вийшла з підпілля. Таким чином УГКЦ і УАПЦ отримали офіційний статус. У листопаді 1991 р. Філарет звернувся до Московського патріарха Алексія II з проханням надати автономію УПЦ. У березні 1992 р. архієрейський собор Російської православної церкви в Москві влаштував над Філаретом суд і змусив його дати згоду покинути Київську кафедру. Повернувшись до Києва, Філарет публічно відмовився від цієї обіцянки. У відповідь Москва позбавила Філарета сану і замість нього митрополитом було обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Прихильники Філарета об'єдналися з УАПЦ і утворили Українську православну церкву Київського патріархату (УПК-КП). Мстислава обрано патріархом, а Філарета —заступником. Після смерті Мстислава у 1993 р. патріархом обрано Володимира Ярему— УАПЦ, а УПЦ-КП — Василя Романюка. Сьогодні офіційним керівником УПЦ-КП є Філарет. VII. Україна і світ
З прийняттям Декларації про державний суверенітет України і проголошенням Акта про незалежність відкрилися нові обрії для участі республіки у розвитку світової цивілізації. Відома у світі, як одна із фундаторів 00Н, Україна представлена у її 15 організаціях. Важливе значення в сучасних міжнародних відносинах має прискорення західноєвропейської інтеграції. Процес, розпочатий ще у 1957 р. створенням Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС), триває й досі. У лютому 1992 р. в голландському місті Маастрихт 12 країн-учасниць ЄЕС підписали Договір про створення Європейського Союзу, який передбачає постійне поглиблення європейської інтеграції: створення єдиної валюти— “євро”, розвиток трансєвро-пейської інфраструктури в галузі транспорту, телекомунікацій та енергетики. Маастрихтські домовленості передбачають і воєнну інтеграцію.
9 листопада 1995 р. Україна вступила до Ради Європи, підписавши Статут Ради Європи і Європейську конвенцію з прав людини. Вступивши до РЄ, Україна зобов'язалась реформувати правову систему, систему місцевої влади, і, нарешті, відмінити смертну кару.
Європа сьогодні —це безперервний і дедалі зростаючий потік політичних подій. Україна має всі можливості відігравати роль регіонального центру тяжіння, перетворившись на стрижень інтеграції в Європі, перш за все завдяки своєму геополітичному розташуванню. Проте головною перешкодою для цього є наші економічні проблеми, які підривають довіру до Києва та роблять його залежним як від зовнішньої допомоги, так і від внутрішніх інтересів. Здійснення радикальної економічної реформи в Україні, її інтеграція у світове господарство на грунті міжнародного поділу праці вимагає налагодження взаємовигідного співробітництва із світовими торговельно-економічними й фінансовими структурами, зокрема з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку тощо. Україна визнана невід'ємною частиною Європи. Проте, те що за рівнем індексу людського розвитку Україна за останні роки перемістилася на декілька десятків пунктів униз, “відштовхує”країну до групи тих країн, що розвиваються. Тобто, при всьому тяжінні до європейської цивілізації, ми мусимо проходити деякі етапи того шляху, який пройшли або проходять Індія, Алжир, країни африканського континенту. Залишається сподіватись, що Україна обере правильний шлях і стане“жителем” Європейського дому у XXI столітті.
Література
1. Білоус А. Політичні об'єднання України. — К. ,1993.
2. Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. — К. ,1993. 3. Гетьман В. Як приймалась Конституція України. — К. ,1996.
4. Гузар /. Україна в орбіті європейської мислі. — Торонто, Львів, 1995. 5. Конституція України. — К. ,1996.
6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К. ,1994. 7. Русначенко А Як Україна здобувала незалежність і що з того виходить // Сучасність. — 1996. — №3-4. СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Баран В. Д. , Козак Д. Н. , Тергіиловський Р. В. Походження слов'ян. — К. ,1991. 2. Баран В, К. Україна після Сталіна. — Львів, 1992.
3. Борисенко В. Й. Курс історії України. З найдавніших часів до XX століття. — К. ,1998. 4. Борисенко В. Й. Нариси історії України. — К. ,1993.
5. Борисенко В. , Заремба С. Україна козацька. —К. ,1993.
6. Брайчевський М. Ю. Походження Русі. — К. ,1968.
7. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х кн. — К. ,1990.
8. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. — К. ,1996. 9. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11-ти т. ~ К. ,1991-1996. 10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К. ,1991. 11. Давня історія України. — К. ,1994.
12. Довідник з історії України: В 2-х т. — К. ,1995.
13. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т. — К. ,1991.
14. Ефименко А. История украинского народа. — К. ,1990.
15. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. — К. ,1994. 16. Історія Русів. — К. ,1991.
17. Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн. — К. ,1991.
18. Історія України. Навчальний посібник/ С. Верстюк, О. Горань, О. Гуржій. — К. ,1997. 19. Історія України. Нове бачення: В 2-х т. ~ К. ,1995-1996.
20. Конституція України, — К. ,1996.
21. Короткий довідник з історії України. / І. Ф. Курас. — К. ,1994. 22. Крип'якевич І. Галицьке-Волинське князівство. — К. ,1984
23. Крип'якевич І. Історія України. — Львів, 1990.
24. Кухта Б. З історії української політичної думки. — К. ,1994. 25. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. — К. ,1994. 26. Наливайко Д. С. Козацька християнська республіка. — К. ,1992. 27. Огієнко /. Українська культура. — К. ,1991.
28. Он/'щенко 1. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз). — К. ,1997. 29. Петров В. П. Етногенез слов'ян, — К. ,1972.
30. Петров В. П. Походження українського народу. — К. ,1992.
31. Півторак Г. Звідки ми і наша мова? — К. ,1993.
32. Полонська-Василенко Н. Історія України: В 2-х т. — К. ,1992. 33. Рьібаков Б. А. Киевская Русь й русские княжества XII—XIII вв. — М. ,1982. 157
34. Субтельний О. Україна: Історія. — К. ,1992.
35. Терещенко Ю. іУкраїна і європейській світ. Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. — К. ,1996.
36. Терещенко Ю. 1. , Курило В. М. Історія України. — К. ,1995.
37. Толочко П. П. Древняя Русь. — К. ,1987.
38. Трубайчук А. Ф. Друга світова війна. Коротка історія. — К. ,1995. 39. Українська ідея. Постаті на тлі революції. — К. ,1994.
40. Чмихов М. 0. , Кравченко Н. М. , Черняков 1. Т. Археологія та стародавня історія України. — К. ,1992. 41. Формування української державності в роки національно-визвольної війни. — Львів, 1993. 42. Юхименко П. Новітня історія України. — К. ,1996.
43. Яковенко //. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К. ,1997.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
