Таким чином, на кінець XVIII століття внаслідок політики російського царизму було остаточно ліквідовано автономію України, її права, вольності і привілеї. Із скасуванням гетьманства та полкового устрою її було зведено до становища звичайної російської провінції. Україна перестала існувати як окремий державний організм, і на всій її території насильно встановлювалися органи управлінняросійської імперії, а згодом і загальноросійське право і законодавство. Література
1. Гетьмани України: Історичні портрети. Збірник. — К. ,1991. 2. Голобуцький В. Запорізька Січ в останні часи свого існування (1734-1775). — К. , 1961. 3. Костомаров Н. И. Мазепа. М. , 1992.
4. Мазепа — людина і історичний діяч. — К. ,1991.
5. Панащенко В. В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХУІІ-ХУШ ст). — К. ,1995. 6. Субтельнчй О. Мазепинці. — К. , 1994.
Лекція 7.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ (кінець XVIII - початокXXст. ). ПЛАН.
I. Територіально-адміністративний устрій та населення 1
ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. 3 IV. Ревлюція 1905 – 1907 рр. На Україні. 7
V. Столипінська аграрна реформа на Україні. 9
VI. Українська політична думка у XIX- на початку XX ст. 10
VI. I Відродження національної свідомості. 10
VI. II. Масонство в Україні 12
VI. III. Декабристи. 13
VI. IV. Кирило-Мефодіївське товариство 14
VI. ІV. Народництво. 15
VI. V. Ліберально-демократичний напрям у суспільно-політичному русі 16 VI. VI. Соціал-демократичні ідеї в Україні 17
VI. VII. Український консерватизм. 18
VI. VIII. Націократія 19
VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях. 20 VI. X. Формування політичних партій 21
VII. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України 23
Література 26
I. Територіально-адміністративний устрій та населення
Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80% населення підлягали російським імператорамїх називали малоросами) і 20% населяли імперію Габсбургів (їх називали русинами). У 1796 р. царський уряд Росії замість намісництв створив в Україні губернії із звичайною для інших губерній Росії системою управління. На початку XIX ст. було 9 губерній: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська. Губернії поділялися на повіти. Для посилення своєї влади царський уряд будував систему управління за військовим зразком. Існували генерал-губернаторства: Малоросійське, Новоросійське-Бессарабське та Київське. На чолі губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою. Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру, ліквідувати національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався ростом бюрократизації, ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники.
Нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість з яких користувалася магдебурзьким правом. У 1835р. Київ останнім втратив самоврядування, і більшість міст перейшла в підпорядкування губернській адміністрації.
З 1817 р. голова департаменту військових справ Олексій Аракчеєв запровадив в Україні військові поселення. Близько 500 тис. солдат будували поселення на зразок військових таборів, у яких все життя регламентувалось (дозвіл на шлюб, право мати дітей тощо). На Україні існувало біля 20 таких поселень. Протягом XIX ст. внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня зростає населення України. У 1795 р. у Східній Україні мешкало 8, 2 млн. чоловік, а у 1858— 13, 5 млн. Особливо швидко зростало населення Степової України та Новоросії. Західноукраїнські землі перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина мала назву Королівство Галіції і Лодомерії і поділялася на 19 округів, якими керували призначені австрійським урядом старости. Адміністрацію“королівства”очолював губернатор, якого призначав імператор. Імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, у якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духовенства. Містами управляли магістрати, до кожного з яких входили бургомістр, віце-бургомістр і радники, що призначалися урядом. Вцілому західноукраїнські землі займали територію 70 тис. кв. км, на яких на початку XIX ст. проживало 3, 5 млн. чоловік, а у 1897 р. — б млн.
ІІ. Криза феодальних відносин. Буржуазні реформи 60—70-х років XIX ст. У першій половині XIX ст. вУкраїні відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий більш прогресивний капіталістичний уклад. Хід економічного розвитку підтвердив, що виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи: товарно-грошові відносини швидко проникали в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або змушуючи пристосовуватися до нових умов.
Середньовічна промисловість почала переростати в індустріальну. Купецький капітал набував чіткого буржуазного вигляду, а підприємцям-капіталістам належала головна роль у руйнуванні старих і встановленні нових буржуазних відносин. З метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку були проведені буржуазні реформи. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами Олександр II заявив, що краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу. Реформи торкнулися різних напрямів суспільно-політичного життя. Проте основне місце серед низки заходів займала селянська реформа, яка і скасувала кріпосне право в Російській імперії. Щодо причин скасування кріпосного права, то вчені не мають єдиної узгодженої точки зору на них. Деякі дослідники наголошують саме на економічних причинах, підкреслюючи, що відкриття чорноморських портів і участь у світовій торгівлі зробили ще більш помітними недоліки кріпацької праці— тобто кріпацтво, перш за все не виправдовувало себе економічно. Інші дослідники вважають, що селянські невдоволення й виступи спровокували дії уряду. Французькі історики схильні підкреслювати роль у реформах ліберальної інтелігенції, яка піддавала кріпацтво моральному осуду. Англійські вчені називають основною причиною скасування кріпосного права економічне відставання від Заходу, а також прагнення модернізувати армію. У будь-якому разі поразка у Кримській війні стала детонатором необхідності зміни існуючого становища. Умови звільнення селян були викладені у “Положеннях 19 лютого”, які складалися з Маніфесту 19 лютого 1861 р. та 19 окремих законодавчих актів, у яких визначалося правове становище селянства. Ці документи вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею і визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.
Згідно із законоположеннями звільнення селян від кріпацтва мало відбутися поетапно, протягом двох років. Селяни діставали у власність землю, на якій раніше працювали в поміщиків, за певний викуп, і мали сплачувати його протягом 20 років. Розмір наділів встановлювався залежно від якості землі й характеру господарства на кожну душу. Наприклад, для губерній Південної України передбачався єдиний так званий указний наділ, який становив від 3 до 6, 5 десятин на душу. Ціла категорія “дворових”селян, які у свій час були відірвані від хліборобства і допомогали поміщикам у господарстві, зовсім не одержали ніякої землі й повинні були записатися до міщанського стану. Хоча офіційно реформа покликана була полегшити долю селян, провадилась вона з максимальним урахуванням поміщицьких інтересів. Проте до цілковитого обезземелення селян справа не дійшла:
більшість поміщиків розуміла, що краще прив'язати селянина до клаптика землі, з тим щоб потім його експлуатувати як наймита із земельним наділом. Услід за селянською реформою було проведено ряд інших реформ щодо найважливіших питань державного устрою Російської імперії, які так чи інакше стосувалися українських земель.
У 1864 р. була проведена земська реформа, яка передбачала створення земських установ для управління місцевими справами —торгівлею, шкільною освітою, охороною здоров'я, поштою, шляхами. Делегати до земств мали обиратися з трьох груп населення: великих землевласників, міського населення і селян. Створювалися земські управи, які діяли під наглядом губернаторів. Вводився земський податок.
В цьому ж році розпочалася судова реформа. Суди стали незалежними органами, мали засідати відкрито і розглядати позиції обох сторін, вводилася адвокатура.
Міською реформою 1870 р. створювалися виборні органи місцевого самоврядування —міські думи, що відали подібними до земств справами. Міські думи стають осередками ліберально-демократичного руху.
Реформа шкільництвавідкрила більший доступ до освіти для нижчих верств населення (включаючи університети). Були удосконалені програми навчання, надана більша автономія університетам, послаблено цензуру.
З 1874 р. військова повинністьпоширювалася на всі верстви суспільства, скорочувалася тривалість служби з 25 до 6 років, вводився ряд правил звільнення від військової повинності. Таким чином, реформи 60—70-х років, проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління, виборні органи суду, встановлені більш гнучкі форми фінансового контролю і цензури, закріплені принципи всезагальності в комплектуванні армії тощо. Особливості економічного розвитку України у другій половині XIXст. полягали у високих темпах та рівні розвитку при господарській диференціації окремих районів, високому рівні концентрації виробництва на великих підприємствах, великій залежності від іноземного капіталу тощо.
ІІІ. Соціально-економічний і політичний розвиток на початку XX століття. XX століття стало принципово новим періодом в історії України. На початку нового століття світова капіталістична система перейшла до нової стадії—монополістичного капіталізму (імперіалізму), що істотно змінило структуру промисловості. На цей час Україна стала другим за значенням промисловим регіоном Російської імперії. Основна промисловість її створилася буквально за ТО років бурхливого розвитку у 90-х роках XIX ст.
Склалися великі промислові райони —Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний. Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий. У 1900 р. в Україні зосереджувалося 69, 5'% загальної мперського видобутку кам'яного вугілля, 57, 2% залізної руди, 51, 8% виплавки чавуну, 58% сталі. Тут розміщувалося понад п'яту частину підприємств, вартість продукції яких становила 17, 5% усіх по країні19.
Але якщо видобувні галузі розвивалися швидко їв 1913 р. давали 70% видобутку сировини всієї імперії, то у виробництві готової продукції Україна залежала від Росії. Вцілому економічний прогрес України багато в чому відбувався швидше, ніж у центрі країни. Проте господарська політика уряду була здебільшого несприятливою для інтересів України, позбавляючи її через політику ціноутворення капіталу і прибутків.
Промисловість виникла переважно в акціонерній формі, що полегшувало її монополізацію. На початку XX ст. розпочався процес інтеграції галузей виробництва, утворення монополій. У 1902 р. створено могутній синдикат“Продамет”(Товариство для продажу виробів російських металургійних заводів), який поширив свій вплив на галузеві підприємства не тільки України, а й Польщі, ЦентральноїРосії, Уралу, Сибіру. У 1904 р. утворено синдикат “Прод вугілля”, що діяв на Донбасі. Підвищення попиту на сільськогосподарську техніку прискорило процес монополізації цієї галузі виробництва. У 1907 р. відбулося злиття трьох найбільших фірм півдня Росії з капіталом у 1, 5 млн. крб. Через кілька років цей синдикат об'єднав 18 найбільших фірм і зосередив у своїх руках 73% виробництва сільськогосподарської техніки.
Великі операції ці монополії здійснювали через Київську біржу, Харківську кам'яновугільну і залізоторговельну біржі.
Розвиток промисловості зумовлював піднесення банківської справи, виникло чимало банків різного профілю. Відбувалося перетворення банків як посередників у всесильних монополістів капіталу, створювалися банкові монополії. Провідну роль у зрощуванні промислового і банківського капіталу відігравАзовсько-Донський монопольний банк. Це свідчило про виникнення в Україні фінансового капіталу, типової форми імперіалізму.
Посилювалося в цей час проникнення іноземного капіталу в Україну. Частка іноземного капіталу у 1900 р. в промисловості України досягла 80—90%. З розвитком капіталізму змінюється соціально-класова структура суспільства. Індустріалізація і урбанізація дуже слабо позначилися на українцях, які у більшості своїй залишалися селянами. У 1897 р. в містах проживало 16% українського населення. Загальна кількість промислових робітників України становила 7% робочої сили.
Робітники-українці були зайняті здебільшого у сільському господарстві, у цукровій промисловості та на залізничному транспорті. Становище робітників було тяжким. Закон 1897 р. встановлював тривалість робочого дня для чоловіків 11, 5 години, для жінок і підлітків— 8 годин. Платню часто видавали продуктами, накладали досить високі штрафи. Світова економічна криза 1900—1903 рр. негативно позначилася на економіці України, особливо вразивши підприємства металургійної та вугільної промисловості.
Капіталізм все глибше проникав і в сільське господарство. Проте розвиток нових виробничих відносин гальмувався численними пережитками феодально-кріпосницької системи. Головною проблемою залишалося велике поміщицьке землеволодіння. У 1905 р. із 41, 8 млн. десятин земельної площі України (без Криму) близько 10, 3 млн. десятин належало 31, 3 тис. поміщиків. Майже 3 млн. десятин було у державних установ, церкви, купецтва, духовенства та іноземців. І на 3, 1 млн. селянських дворів припадало 25, 5 млн. десятин землі. В цей же час в Україні з юридичної точки зору селянина вважали напівперсоною: він не міг розпоряджатися землею, не міг пересуватися по країні (бо потрібен був паспорт), до 1904 р. зберігалося покарання різками.
Панування поміщицького землеволодіння, малоземелля селян, їхнє політичне безправ'я стримували прогресивний розвиток країни і породжували питання політичного переустрою.
IV. Ревлюція 1905 – 1907 рр. На Україні.
У січні 1905 р. в Росії спалахнула революція, яка тривала більше двох років, була породжена невирішеністю земельного питання, погіршенням матеріального становища всіх людей (через поразку у російсько-японській війні), феодально-кріпосницькою господарською системою, відсутністю демократичних прав і свобод та національним гнобленням.
Революція охопила і Україну. За січень-березень 1905 р. відбулося біля 200 страйків робітників, селянський рух охопив 64% повітів, вибухнули повстання у війську: бунт на панцернику“Потьомкін”, повстання на крейсері “Очаків”під проводом лейтенанта П. Шмідта, збройний виступ саперних батальйонів у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.
У ході революції виникли ради робітничих депутатів —загальні збори делегатів від страйкуючих підприємств, які мали метою керівництво страйками. Як органи влади їх розглядали тільки більшовики. Ради відігравали організуючу роль в революції, їхня популярність була зумовлена соціальною загостреністю ситуації та відсутністю в країні елементів демократії.
За характером революція була народною, в ній взяли участь різні соціальні верстви—пролетарі, селяни, підприємці, дрібна буржуазія, інтелігенція та різні політичні партії. Одним із головних досягнень революції стало запровадження у Російській імперії парламентаризму. Революція підірвала самодержавство, як тип влади, що був пережитком кріпосницької епохи. Маніфест 17 жовтня 1905 р. “Про удосконалення державного порядку” запроваджував новий орган —Державну думу, як форму парламентаризму, магістрального шляху політичної еволюції розвинутих країн. Дума наділялася законодавчими правами, стверджувався принцип: закони не матимуть сили без схвалення Думою. Та насправді влада Думи виявилася ефемерною, її права обмежувалися. Спочатку вийшов указ про відповідальність Ради Міністрів і міністрів тільки перед царем. У“Положенні” від 20 лютого 1906 р. вищою палатою визнавалася Державна Рада, яка мала право “вето”на законопроекти Думи. У квітні 1906 р. було прийнято виборчий закон, за яким і обирали першу Думу. Вибори до Думи відіграли важливу роль у політичному житті України, яка заявила про свої окремі вимоги і права. Від України було обрано 102 депутати. У першій Думі була сформована українська Парламентська громада чисельністю 44 чоловіки. Очолив фракцію адвокат і громадський діяч із Чернігова І. Шраг. Громада мала і власний друкований орган“Український вісник”. Українська громада в першій Думі лобіювала аграрне і національне питання. М. Грушевський склав декларацію (проект засад автономії), що її мав виголосити голова Громади. Проте не встигли, бо на 72-й день існування Дума була розпущена царем. У Думі другого скликання також була сформована українська фракція, яка ставила своїм завданням домогтися автономії України, місцевого самоврядування, введення української мови для навчання у школі, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Проте і друга Дума проіснувала досить недовгий термін. У Думах третього та четвертого скликань української Громади не створювали, хоча т. зв. українське питання піднімалося. У 1913 р. на засіданні четвертої Думи виступив Г. Петровський з доповіддю“Про національне питання”, яка викликала протести не лише з боку чорносотенців, а й лібералів. Стало ясно, що в умовах царської Росії вирішити питання автономії України неможливо. Одним із найважливіших і найгостріших питань революції 1905—1907 рр. було аграрне питання. Різні суспільні угрупування і політичні партії пропонували свій шлях вирішення цієї проблеми. Представники лівого радикального напряму були впевнені, що зробити це можна лише насильницьким знищенням поміщицького землеволодіння. Але у питанні про те, що треба робити далі із землею, думки їхні розходилися. Більшовики вважали за необхідне провести націоналізацію землі. Меншовики наполягали на муніципалізації, цю саму думку поділяли і УСДРП та УДП. А есери та трудовики пропонували встановити“трудову норму”. Ліберали наполягали на викупі землі у поміщіків за “справедливу”(не ринкову) ціну, а потім передачу її в оренду або продаж селянам на виплату через банк.
Уряд мав власну програму, суть якої —збереження поміщицького землеволодіння. Прийнята в ході революції аграрна реформа одержала назву“столипінської”, за прізвищем прем'єр-міністра Росії П. Столипіна.
V. Столипінська аграрна реформа на Україні.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
