В українській політичній термінології в другій половині XIX ст. поняття “націоналізм”пов'язувалося з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом стало застосовуватися у вужчому значенні. Перед Першою світовою війною його розуміли здебільшого як самостійництво і лише у 20-х роках XX ст. виникла ідеологічна течія, що дістала назву “націоналістичної” та оформилася в організований політичний рух. Націоналізм як політична ідеологія є менш визначеним, ніж консерватизм або лібералізм. Залежно від того, яке філософське підґрунтя взяте за основу ідеології, вчені розрізняють демократичний, ліберальний, інтегральний, реформаційний націоналізм та націокра-тизм. Під націократизмом будемо розуміти політичне самовизначення нації в окремій державі. Саме цю мету ставили перед українським народом М. Міхновський, Д. Донцов, Ю. Липа та інші націократи, обґрунтовуючи для України концепцію національної держави і право національного самовизначення, досліджували історію національно-визвольного руху і давніх демократичних традицій.
Якщо у Західній Європі націоналізм як політична ідеологія відігравав провідну роль у період становлення національних держав, то український націоналізм своїм корінням сягає лише кінця XIX століття, коли з'являється нова генерація молодих політичних діячів, що називали себе “національне свідомими українцями” і вимагали національних прав, політичних свобод і соціальної справедливості. Основоположником українського націоналістичного руху був Микола Міхновський, який ще у 1900 р. писав: “.... Державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин”24.
Проте перед Першою світовою війною націоналізм не став головною політичною силою і не охопив широких народних мас.
VI. IX. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях. Окремо слід зупинитися на характеристиці суспільно-політичного руху в Галичині, Буковині та Закарпатті. Українцт західних земель терпіли тяжкий гніт сусідніх народів—угорського, польського, румунського, а Австрія нічого не робила, щоб їх захистити. З іншого боку, протягом всього XIX ст. українці змушені були вести боротьбу проти денаціоналізуючого москвофільства, прихильники якого доводили, що галичани, буковинці та закарпатські українці належать до російського народу.
Справжнє національне відродження на західно-українських землях починається у 20-х роках XIX ст. У центрі його стояла“Руська трійця” —Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків ["словацький, усі вихованці Львівської духовної семінарії. У 1832 р. вони згуртували навколо себе однодумців, котрі ставили собі за мету розгорнути культурно-освітню діяльність. Основне джерело відновлення історичної пам'яті українців “Руська трійця”вбачала в історії. З цією метою вони зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби народу.
На базі своїх фольклорних записів та публіцистичних творів члени “Руської трійці” видали у Будапешті збірку “Русалка Дністрова”, в якій було вміщено народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали не тільки героїчне минуле українського народу, а й проголошували необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід цього альманаху був викликом демократичної молоді державній і клерикальній реакції, своєрідним протестом проти денаціоналізації. Влада конфіскувала майже всі примірники книжки і знищила тираж, а автори були притягнуті до судової відповідальності й зазнали переслідувань. Українське громадянство на західних землях здебільшого було консервативне, почувало вдячність до австрійського уряду і трималося подалі від ліберальних ідей. Серед деяких представників старшого покоління, які хоч і любили свою Галицьку Русь, але не бачили можливості на піднесення її власними силами, все більше вкорінювалася думка, що єдиний порятунок для тої Русі— опертися на могутню Росію. У цих поглядах їх зміцнювали зв'язки з російськими вченими слов'янофільського напряму, які присилали їм російські книжки й твердили про єдність усіх слов'янських племен.
Це був початок т. зв. москвофільства в Галичині, що корінився у зневірі у власні сили й захопленні примарою великої й потужної Росії. Позицію москвофілів нібито підтверджували факти історії— створювалося враження про велику, непереможну силу Росії. У 1866 р. на шпальтах часопису “Слово”було заявлено, що українців як нації не існує, що є єдиний великий російський народ від Карпат до Камчатки і єдина російська мова.
Проти москвофільського табору старої інтелігенції виступила група молодих діячів—учителі, письменники, правники, котрі називали себе народовцями. За зразком громаді вського руху вони організовували у Львівському університеті та в середніх школах свої громади, які збиралм бібліотечки, влаштовували концерти тощо. Це
були таємні організації, які мали на меті подолати вузький провінціалізм і привчити західних українців почувати себе частиною великого українського народу.
VI. X. Формування політичних партій
Наприкінці XIX— на початку XX ст. відбувається політизація національного руху —починають створюватися політичні партії. У 1880 р. під впливом М. Драгоманова постала Українська радикальна партія, в якій плідно працювали І. Франко та М. Павлик. Своєю метою партія проголосила боротьбу за інтереси селянства. Партії вдалося ввести своїх представників до австрійського парламенту. У 1899 р. праве крило Радикальної партії об'єдналося з народниками і утворило Національно-демократичну партію, яка перебрала на себе провід у політичному житті, її очолили спочатку Ю. Романчук, пізніше—К. Левицький, обидва були депутатами австрійського парламенту. В своїй програмі партія проголосила необхідність об'єднання всіх українських земель в одній державі. Ліве крило Національно-демократичної партії утворило нову—Українську соціал-демократич-ну партію, метою якої стало створення вільної Української Республіки.
На підросійській Україні також розпочався процес творення політичних партій. На зборах студентських громад у Харкові на початку XX ст. утворилася Революційна українська партія (РУП), яка з 1905 р. стала Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). До складу партії увійшлид. антонович, В. Винничен-ко, С. Петлюра. Чисельність партії на весну 1907 р. становила 3 тис. членів. Партія вимагала автономії України з окремими представницькими зборами (сеймом), повалення революційним пролетаріатом царського режиму й скликання Народної ради.
На базі створеної у 1900 р. РУП внаслідок виходу з неї М. Міх-новського було утворено Українську народну партію (УНП), яка в основу своєї діяльності покладала інтереси селянства і робітництва. Партія виступала за проведення аграрної реформи при одночасних заходах до розвитку національної промисловості. У справі національній УНП проголошувала самостійність і суверенність Соборної України та забезпечення автономії тим частинам України, які перебували в інших історичних і економічних умовах (Галичина,
Кубань). У грудні 1917 р. УНП увійшла до складу партії соціалістів-самостійників.
Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) створена у 1906 р. народницькими групами, які відкололися від РУП. Тривалий процес формування УПСР завершився лише у квітні 1917 р. Партія спиралася на селянство і національну інтелігенцію. На осінь 1917 р. в її лавах налічувалося 75 тис. членів. Лідерами партії стали М. Грушевський, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Залізняк. В основу діяльності партії покладено програму Загально російської партії соціалістів-революціонерів. Теоретична основа програми—ідея інтегрального соціалізму, соціальна революція, встановлення диктатури революційної демократії, захист“єдиного трудового класу”. Як кінцеву мету партія проголосила перебудову капіталістичного суспільного ладу на соціалістичний. У національному питанні виступала за екстериторіальну автономію України у складі Російської буржуазної федеративної демократичної республіки.
Таким чином XIX—початок XX століття можна характеризувати л'і. добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Чзні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи російського самодержавства, щоб припинити й знищити цей рух. В цю добу народжується нове покоління, що з дитинства вбирало в себе віру в українські національні сили і на світанку XX ст. молодь Східної та Західної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної держави.
Щоб зрозуміти вибух революції 1917 р. і становлення Української самостійної держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку невпинно вело українське громадянство.
VII. Трагедія Першої світової війни: причини, характер, головні воєнні дії на території України
Перша світова війна знаменувала початок XX століття не в календарному” а в історичному сенсі. Через місяць після вбивства австрійського престолонаслідника ерцгерцога Франца Фердинанда у столиці Боснії Сараєві 28 червня 1914 р. два великі воєнні блоки вступили у затяжну війну, що відкрила нову добу у світовій історії. У складі Антанти головну роль відігравали Англія, Франція І Росія. До другого блоку— Четверного союзу —входили Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія. Ці два союзи поставили перед собою мету тотально перекроїти політичну карту світу—захопити чужі території, світові ринки збуту, джерела сировини. У війні взяло участь 33 країни світу. Було мобілізовано 65 млн. солдат. Загинуло—10 млн. , 20 млн. отримали поранення. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж.
Трагедія України полягала у тому, що вона опинилася розірваною між двома воюючими таборами, і українці вимушені були воювати один проти одного по обидва боки фронту. У завойовницьких планах західних країн Україні відводилося значне місце. Німці розглядали її як плацдарм для просування на схід і майбутню колонію. Геополітичні розрахунки німців спиралися на відому тезу Пауля Рор-баха“хто володіє Києвом, той має ключ від Росії”. Австро-Угорщина, при збереженні свого панування у Східній Галичині, зазіхала на Волинь, Закарпаття та Буковину. Свої плани були і у Росії— вона мріяла про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття. Українські землі були у числі тих, що найбільше постраждали від війни. Від самого початку боїв улітку 1914 р. територія Галичини й Волині, Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сході Європи. Аж до початку 1918 р. лінія фронту проходила через українську територію. Більшість території російської України була прифронтовою зоною, що підпадала під юрисдикцію Київського військового округу. Російський штаб Південно-західного фронту за весь час війни перебував у трикутнику Рівне— Бердичів —Кам'янець-Подільський. Командування ж армії майже постійно дислокувалося на українській етнічній території, перебуваючи по черзі в Дубні, Проскурові, Львові, Ковелі, Бродах, Тернополі, Гусятині, Воло-чиську. Луцьку, Кремінці та ін. Величезні людські ресурси України використовувалися у воєнних цілях — за весь час війни російська армія закликала до своїх лав 3, 5 млн. українців. Після перемоги у битві під Равою-Руською у вересні 1914 р. російські війська окупували Львів, а згодом і всю Галичину, Буковину, а також північно-східну частину Словаччини і Закарпаття. Захоплення Галичини було предметом особливої гордості російського командування, це захоплення називали “завершенням справи великого князя Івана Калити”. Російська окупація Галичини тривала до кінця весни 1915р. Однією із вдалих операцій російської армії був т. зв. “Брусиловсь-кий прорив”, коли після перемоги у битвах під Барановичами та під Ковелем у липні —серпні 1916 р. росіяни знов захопили Буковину і східну частину Галичини. Проте Львів захопити не вдалося.
Війна справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема, вона сильно активізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості— війна виявилася найбільшим вторгненням модерного світу у традиційне селянське життя. Український національний рух став мішенню репресій з боку Росії. Крім розгону української преси, на початку війни були закриті українські організації“Просвіти”.
Характер російського окупаційного режиму в Галичині лише частково пов'язувався з умовами воєнного часу. Українці разом з німцями і євреями були визнані“неблагонадійними елементами”. Російська влада закрила українські громадські установи, школи і гімназії. Коли українські діячі у Петербурзі спробували виступити на Захист українського руху в Галичині, то одержали від російського міністра закордонних справ Сазонова таку відповідь: “Чого ж ви хочете, якраз тепер прийшов найвідповідніший час, аби раз і назавжди покінчити з вашим українством”21.
Розпочалася політика русифікації, яка мала доповнюватися наверненням місцевого греко-католицького населення у православ'я. У глиб Росії вивезли митрополита Андрія Шептицького разом з іншими представниками місцевого духовенства. Для українських політиків Галичини і Буковини ще до початку війни було зрозумілим, що підтримувати вони будуть Австрію не лише з почуття лояльності до своєї держави. Маючи змогу порівнювати
передвоєнну австрійську і російську політику щодо українців, вони вважали, що перемога Габсбургів відповідає інтересам українського руху. У перший же день війни 1 серпня 1914 р. лідери найбільших галицько-українських партій утворили Головну українську раду, головою якої було обрано Костя Левицького. Однією з перших справ цієї організації було формування українського легіону січових стрільців. І хоча австрійське командування не поспішало вводити цей легіон у бій, не упевнившись у його лояльності, січовики виявилися однією із найдисциплінованіших'частин австрійської армії. Вони виявили зразковий героїзм у битвах з російськими частинами на горі Маківці у Карпатах у травні 1915 р. , під Галичем влітку-восени 1915 р. , під Бережанами в 1916 р під час Брусиловського прориву тощо. Проте нерівне ставлення з боку уряду призвело до того, що наприкінці 1916 р. стрільці були вже готовими до того, щоб навіть воювати проти Австрії, коли б цього вимагали національні інтереси. Нова свідомість відіграла вирішальне значення у момент розпаду Австро-Угорської імперії, коли на порядку денному постало питання про створення національної держави на західно-українських землях.
4 серпня 1914 р. емігранти з Наддніпрянщини В. Дорошенко, Д. Донцов, М. Залізняк та ін. заснували Союз визволення України (СВУ) як організацію українців на час війни для пропаганди ідеї політичної самостійності України. Діяльність СВУ зводилась в основному до пропаганди української справи як серед урядів держав, так і серед українських військовополонених. СВУ вважав себе зародком національного уряду. Майбутня держава уявлялася їм як конституційна монархія з демократичним устроєм. Найбільшим успіхом СВУ було одержання навесні 1917 р. дозволу військового командування на організацію спеціальних таборів для українських полонених у Німеччині та Австрії.
СВУ проіснував майже до самого кінця війни, припинивши свою діяльність наприкінці червня 1918р. Головна українська рада та СВУ утворили у Відні в травні 1915 р. Загальну українську раду, яка стала єдиним і найвищим представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. Війна набрала форми затяжної, окопної, стало зрозуміло, що сподіватися на швидке закінчення воєнних дій не доводиться. Назрівали революційні події.
Література
Багатопартійна Українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших українських політичних партій. — К. ,1992.
Іванова Р. П. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. — К. ,1971. Історія Русів. — К. ,1991.
Калугін Ю. Декабристи в Україні. — К. ,1971.
Кирило-Мефодіївське товариство. У 3-х т. — К. ,1990.
Кухта Б. З історії української політичної думки. — К. , 1994. Оніщенко І. Етно- та націогенез в Україні (Етнополітологічний аналіз). — К. ,1997. “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України. — К. ,1987. Сергієнко Г. Декабристи і Шевченко. — К. ,1971.
10. Винниченко В. Відродження нації: В 3-х т. — К. ”1990. Т. 1. 11. Грицак Я. Нарис української історії. Формування модерної української нації XIX—XX століття. —К. ,1996. 12. Гунчак Т. Г. Україна: перша половина XX століття. — К. ,1993. 13. Литвин М. Р. Історія Галицького стрілецтва. — Львів, 1990. 14. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. — К. ,1993.
ЛЕКЦІЯ 8, 9.
НАЦІОНАЛЬНО – ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦІВ 1917-1921 рр.
Лекція 8, . ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ.
ПЛАН
Лютнева революція в Росії та її відгомін в Україні. 1
Створення Центральної Ради. 2
Універсали Центральної Ради 4
Війна Радянської Роси проти УНР (кінець 1917— початок 1918 рр. ) 6 Брестський мирний договір 8
Історичні уроки Центральної Ради 9
Література 10
Лютнева революція в Росії та її відгомін в Україні.
Поштовхом для революції в Російській імперії стали мирні демонстрації у Петербурзі наприкінці лютого—на початку березня 1917 року. Оскільки уряд миттєво не реагував, мітинги і демонстрації переросли у політичний страйк, і 2 березня династія Романових перестала існувати—Микола II підписав заяву про зречення престолу, а “підняти”корону ніхто не захотів. Натомість думський комітет проголосив створення нового органу верховної влади—Тимчасового уряду, який повинен був виконувати свої повноваження до скликання Всеросійських Установчих зборів. Владу на місцях мали представляти виконавчі комітети.
Разом з офіційним урядом були утворені Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів, які очолили лідери соціалістичних партій. Між Тимчасовим урядом і Радами існувало певне порозуміння. Але поступово, з розвитком революції більшість у Радах завоювали представники найбільш радикальної партії більшовиків. Проголошення гасла “Вся влада — Радам! ” призвело до збройного протистояння. Революційні події в Україні до певної міри розвивалися за російською схемою. Лише звістка про революцію в Петрограді досягла України, депутати київської міської думи, члени Земського союзу, організацій робітників, військових і національних груп утворили Раду об'єднаних громадських організацій М. Києва, яка стала найавторитетнішим революційним органом влади. У великих містах України одночасно виникли Ради робітничих і солдатських депутатів. Найгустішою мережа Рад була у Донбасі (у середині 1917 р. тут зосередилося 70% всіх Рад в Україні).
Хоча кожна з політичних сил, що брала участь в революційних подіях у центральній Росії, мала свого відповідника в Україні, все ж загальна політична ситуація в Україні під час революції відзна чалася своєрідністю і була відмінна від російської. Зокрема, Ради в Україні не відігравали якоїсь особливої ролі (основний вплив в них мали не більшовики, як в Росії, а меншовики й есери). Розглянемо події в Україні. Якщо оглянути весь час революції 1917—1921 рр. , то можна виділити одразу декілька конфліктів, що групуються таким чином:
Оі До осені 1918 року Україна залишалася одним з головних
театрів воєнних дій Першої світової війни. Тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після жовтневого перевороту набрав форми громадянської війни і суттєво вплинув на події в Україні. Визрів і набрав великої сили український національний рух,
який виступив за політичне самовизначення України аж до
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
