Вячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. Члени УГГ намагалися офіційно зареєструвати групу, навіть зверталися до Ради Міністрів УРСР, але відповіді не отримали, оскільки політична система тодішнього суспільства мала закритий характер.
Програма діяльності УГГ була викладена у Меморандумі №1, що був підписаний 6 грудня 1976 р. Члени групи ставили перед собою такі завдання: сприяти ознайомленню з Декларацією Прав людини української громадськості; активно допомагати виконанню статей про вільні контакти між народами, про вільний обмін інформацією та ідеями; добиватися, щоб Україна, як суверенна європейська держава і член 00Н, була представлена окремою делегацією на всіх міжнародних нарадах; домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси49.
На Заході УГГ через меморандуми знайомила світову громадськість з розкуркуленням, голодомором 1933 р. , репресіями 1937 р. , винищенням УПА і мирного населення, ігноруванням національних прав України, розгромом шестидесятництва. Пропагувалася правомірність виходу України зі складу СРСР. До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила 30 таких меморандумів, декларацій, маніфестів та інформаційних бюлетнів. Основним був інформаційний бюлетень“Хроніка поточних подій”, що виходив т. зв. “самвидавом”, суть якого дуже влучно підмітив В. Буковський: “Сам пишу, сам цензурую, друкую й розповсюджую, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці”. Саме у “самвидаві” вперше побачили світ у 1965 р. — Лист І. Дзюби до ЦК КПУ “Інтернаціоналізм чи русифікація? ”, у 1970 р. “Собор у риштуванні” Є. Сверстюка і “Лихо з розуму” В-Чорновола, “Репортаж із заповідника ім. Берії” В. Мороза та ін. У листі “Інтернаціоналізм чи русифікація? ”І. Дзюба намагався переконати керівництво в тому, що воно проводило згубну національну політику, спираючись на фактичний матеріал придушення національно-культурних інтересів українського народу, показав ущемлення його в економічній, політичній, культурній, мовній та інших сферах.
Звичайно УГГ постійно переслідувалась. У 1977 р. був заарештований і засуджений на 12 років керівник групи М. Руденко. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин. Змушені були емігрувати за кордон П. Григоренко, Н. Світлична та Н. Строката.
Національне дисидентство продовжувало боротьбу за національну державність в Україні. Його можна поділити на декілька самостійних демократичний гечій: інтегральний націоналізм, націонал-комунізм.
З середини 60-х років в СРСР почала діяти нова ідеологічна установка: “побудова комунізму приведе до злиття націй”, тому що (ідбувається між народами зближення внаслідок створення у СРСР : пільних політики, економіки та культури, “формується нова сторична спільність — радянський народ”. Тому національне відома інтелігенція чинила опір русифікації ненасильницькими іетодами. З 1962 р. у Києві біля пам'ятника Т. Шевченку 22 травня очали проводити неофіційні мітинги з читанням вилучених за адянську добу з“Кобзаря” віршів поета. Після заборони збиратися цей день кількість учасників мітингів лише збільшувалася. В 1967 . дійшло до зіткнення учасників зібрання з міліцією, яка розганяла ітинг водою з пожежних машин.
У західних областях виникли нелегальні політичні групи, які вступали за самостійну Україну. Під керівництвом Л. Лук'яненка було гвореио Українську робітничо-селянську спілку (УРСС), що складалася з 8 осіб і ставила собі за мету легальну боротьбу мир-іми, конституційними методами за вихід України з СРСР і створення ^залежної самостійної держави.
З кінця 70-х років репресії проти представників української тіьтури загострюються. У 1977 р. заарештовано письменника ілія Снєгірьова, 1979 р. —сталося загадкове вбивство під Львовом популярного композитора Володимира Івасюка, проведена чергова иля арештів.
У відповідь починається радикалізація політичних поглядів провід-іх діячів руху опору. Поширюється у“самвидаві” “Позиції раїнських політичних в'язнів”за підписом О. Тихого і В. Романюка, якій подавався короткий аналіз історичного поступу України і 'ґрунтову валася необхідність незалежності. Влітку 1979 р. 18 політв'язнів мордовських таборів написали відозву, яка вже була проявом організованого руху, мета якого була чітко значена—вихід України із складу СРСР і створення незалежної мократичної держави. Автори зверталися до 00Н з пропозицією реєструвати Україну як російську колонію. В цілому протягом 70-х років кількість учасників правозахисного національного руху зросла, що було реакцією насамперед елігенції на посилення консерватизму брежнєвського керівництва.
На початку 80-х років відбулися чергові судові процеси, які врекли на нові терміни ув'язнення українських патріотів.
III. Криза у соціально-економічній сфері.
Економічна реформа б 0-х років не була доведена до кінця, розбившись об стіну бюрократизму. Міністерства і відомства досить швидко звели нанівець госпрозрахунок, ліквідували самостійність підприємств. У 1970—1985 рр. негативні тенденції в економіці республіки наростали, тривало нарощування виробництва засобів виробництва, продовжувався безпрецедентний процес надіндустріалі-зації суспільства. Склалася парадоксальна ситуація, коли навіть більш швидке зростання національного доходу неістотно впливало на рівень життя населення, оскільки економіка працювала сама на себе, а не на людину.
Розширення виробництва досягалося передусім завдяки більшим затратам праці, залученню додаткових ресурсів. Тобто економіка розвивалася екстенсивним шляхом. Помітно зросла матеріаломісткість та енергомісткість виробництва, знижувалась рентабельність підприємств. За 1966—1985 рр. зменшились середньорічні темпи приросту основних показників економічного розвитку республіки. Так, валовий суспільний продукт зростав за роки восьмої п'ятирічки на 6, 7%, дев'ятої— на 5, 6%, десятої — на 3, 4%, одинадцятої — на 3, 5%. Темпи приросту національного доходу становили відповідно —6, 7%; 4, 6; 3, 4; 3, 7%. Така ж тенденція простежувалась у розвитку соціальної сфери, яка протягом тривалого часу вважалась другорядною і фінансувалася за так званим залишковим принципом. Темпи приросту реальних доходів на душу населення становили у восьмій п'ятирічці— 5, 8%, дев'ятій — 3, 8, десятій — 3, 2, одинадцятій — 2, 7%. Вкрай ускладнила ситуацію і порушила екологічну рівновагу Чорнобильська катастрофа. 26 квітня 1986 р. сталася найбільша в історії людства аварія на атомній електростанції. Влада намагалася засекретити цю трагедію: не було введено надзвичайного стану, не попереджено жителів про небезпеку радіоактивного опромінення. У Києві навіть відбулась першотравнева демонстрація. Відсутність інформації, засобів захисту призвели до масового зараження людей, особливо“ліквідаторів”катастрофи. На 15 серпня 1990 р. надійшло понад сім тисяч повідомлень про смерть рятівників, всього“ліквідаторів”налічується 600 тис. Аварією на ЧАЕС виведено з обороту 5 млн. га землі. Значна частина Полісся стала непридатною для проживання надовго. Тема Чорнобиля стала однією із центральних у протистоянні українських опозиційних сил з московським і київським партійним керівництвом.
Таким чином, у 70—80-х роках економіка України перебувала в кризовому стані. Та криза в економіці— прояв глибокої кризи системи, тієї моделі державного соціалізму, яка базувалася на радянському тоталітаризмі, на всевладді партійно-державних структур. Ця криза показала, що старі методи і принципи господарювання неспроможні забезпечити прогрес суспільства; що без пошуку нових форм економічної діяльності, без конкурентності і вільної ініціативи неможливо досягти позитивних зрушень; що тактика жорстокого диктату центру і відвертого ігнорування інтересів республіки скомпрометована самим життям. Вихід з кризи був один —радикальне реформування суспільства і досягнення реальної суверенності України.
IV. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під впливом суцільної кризи тоталітаризму. Спробою подолання кризи була спроба перебудови радянської системи з боку ревізіоністсько-реформаторських сил, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Було проголошено курс на вдосконалення, оновлення соціалізму, надання йому нового імпульсу розвитку. Вони намагалися з допомогою“гласності”, “соціалістичного плюралізму”, “нового політичного мислення” змінити політичну ситуацію в країні. Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. До кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики. Багато хто з сучасних дослідників вважають, що причина цього явища— відсутність на той час власної концепції розвитку і економіки, і політики. Більше того, коли XIX Партійна конференція визнала за необхідне здійснити назрілі заходи для розвитку радянської федерації, зокрема, передати на місця певний обсяг функцій управління, Україна передала управлінські функції у вугільній промисловості та важкій металургії Москві.
Після прийняття у 1988 р. Декларацій про державний суверенітет Верховними Радами Естонії, Латвії та Литви, Верховна Рада України виступила із засудженням рішень Прибалтики, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, і не може сприяти зміцненню єдності радянського народу.
У цей час демократична інтелігенція відкрито почала виступати проти багаторічної русифікації. Під час обговорення Закону про мови у жовтні 1988 р. широко підіймалися проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформацій у національних відносинах. Поступово виокремилися декілька центральних питань—збереження та розвиток української мови та культури, досягнення економічної самостійності і реального державного суверенітету.
Важливим етапом на шляху до формування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р. ) і до Верховної Ради України (4 березня 1990 р. )„Передвиборча кампанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширення ідей демократизму та національного відродження.
8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР подала на обговорення проект Закону про вибори, згідно з яким КПУ могла претендувати на 150 депутатських місць із 600. Альтернативний проект Закону запропонував Республіканський Демократичний блок. В ньому запроваджувалися альтернативність кандидатів і система прямих пропорційних виборів. 28 жовтня Верховна Рада вимушена була усунути статтю про квоту для громадських організацій. Це була одна з найважливіших перемог. Невдовзі відбулися зміни у керівництві КПУ: на пленумі ЦК у вересні 1989 р. першим секретарем був обраний В. Івашко, проте загальний курс не змінився, як і його попередник, новообраний секретар був переконаним ортодоксальним комуністом. У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи, зокрема, осередки Народного Руху, “Меморіал”, Українська Гельсінська група, “зелені”, їх виборчий Маніфест містив такі вимоги: досягнення реального політичного і економічного суверенітету України; створення багатопартійної системи; забезпечення рівноправності форм власності; розробка нової Конституції; національне відродження та реальна свобода віросповідання. Така програма здобула широку підтримку громадян республіки.
У перших вільних виборах 4 березня 1990 р. взяло участь 84, 9% виборців. Робота Верховної Ради розпочалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Організаційну підготовку до першої сесії вів колишній апарат, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад керівних органів —Робочої Президії та Мандатної комісії були спрямовані на забезпечення партапарат-ному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції цього блоку після обрання на посаду Голови Верховної Ради В. Івашка. Пізніше у зв'язку з переходом його на посаду заступника Генерального Секретаря ЦК КПРС, Головою Верховної Ради України обрали Л. Кравчука, б червня 1990 р. була створена опозиція в парламенті— “Народна Рада”, до складу якої увійшло 125 осіб. Головою опозиції обрали І. Юхновського. Оформлення опозиції викликало створення протилежної організаційної структури — “За Радянську суверенну Україну” чисельністю понад 300 депутатів. Очолив парламентську більшість О. Мороз. За таких умов прискорити роботу парламенту можна було лише завдяки компромісам. Представники різних фракцій дійшли згоди, що 7 із 23 постійних комісій будуть очолювати депутати від опозиції.
Саме при такому розподілі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Не зважаючи на різні погляди і політичні платформи, за Декларацію проголосували 355 депутатів, проти— 4, утримався —1. Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади у Республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;
виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, що проживають на території України; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами України. Проте Декларація не отримала статусу конституційного акта.
Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет визнано офіційно необхідною умовою дальшого розвитку української нації; визначені основні напрями діяльності по досягненню реального суверенітету; нарешті, ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.
Література
1. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К. ,1994.
2. Лихо з розуму (портрети 20 злочинців). 36. матеріал і в/ Укл. В. Чорновіл. — ЛьвІв, 1991. 3. Літопис Голгофи України. — Львів, 1993.
4. Лук'яненко Л. Сповідь у камері смертників. — К. ,1991
5. Сторінки історії України XX століття. — К. ,1992.
6. Українська інтелігенція під судом КДБ. Матеріали з процесів В. Чорновола, М. Масюка, М. Озерного. — Сучасність, 1970.
7. Українська суспільно-політична думка XX століття. Мюнхен, 1989. — Т. 2
УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА. 1991-1999 рр.
Лекція 18 . УКРАЇНА В УМОВАХ ПРОГОЛОШЕННЯ ТА УТВЕРДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ.
ПЛАН.
I. Серпневі події 1991 р. у Москві, їх спрямованість і наслідки 1 II. Акт проголошення незалежності України 3
III. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності 6 IV. Прийняття Конституції України 1996 року 7
V. Формування багатопартійної системи в Україні 7
VI. Релігія та церква у сучасній Україні 7
VII. Україна і світ 7
Література 7
I. Серпневі події 1991 р. у Москві, їх спрямованість і наслідки 19—21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія СРСР зробила останню спробу врятувати Радянську імперію і свою владу в ній шляхом державного перевороту. Його було здійснено під час відпустки лідера КПРС і держави М. Горбачова. Документами, прийнятими Державним Комітетом з надзвичайних ситуацій (ДКНС), передбачалося під приводом збереження цілісності Радянського Союзу запровадити режим надзвичайного стану в окремих регіонах (зокрема і в Західній Україні, і у Києві), встановлювалося безумовне верховенство Конституції СРСР і законів Союзу. До складу ДКНС увійшли О. Бакланов, В. Крючков, В. Павлов, Б. Пуго, В. Стародубцев, О. Тізяков, Д. Язов, Г. Янаєв. Постанова №1 ДКНС вимагала від органів влади і управління республік додержання режиму надзвичайного стану. Заборонялася діяльність усіх політичних партій, громадських організацій і масових рухів, проведення мітингів, демонстрацій і страйків, у необхідних випадках передбачалося запроваджувати комендантську годину, були закриті газети “Комсо-мольская правда”, “Московский комсомолец”та ін. Демократичне майбутнє всіх народів Радянського Союзу опинилося під загрозою.
Першою на захист законно обраного Президента СРСР виступила Росія та її президент Б. Єльцин. У спеціальному указі так званий комітет проголошувався антиконституційним, а його дії—державним злочином. 21 серпня, коли відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, стало зрозуміло, що путч провалився. З делегацією парламенту М. Горбачов повернувся в Москву. 22 серпня він скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС з постів, які вони займали. Керівників путчу було заарештовано.
В Україні події розвивалися дещо повільніше. 19 серпня по українському телебаченю виступив Голова Верховної Ради—Л. Кравчук. Він підтвердив, що на всій території республіки працюють законно обрані і сформовані органи державної влади і управління. Того ж дня у Київ з'їхалися голови і представники всіх демократичних партій та рухів. Партія Демократичного відродження. Демократична партія, Рух, Меморіал та інші об'єдналися у спілку“Демократична Україна”під керівництвом президії Народної Ради. Демократи, визнавши переворот антиконституційним, закликали народ до громадянської непокори. Ради народних депутатів Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прийняли рішення про нечинність указів ДКНС на їхніх територіях.
У ці ж дні навколо Києва були дислоковані дві десантно-штурмові бригади (біля 1200 чол. ), на Одеському напрямі—72 дивізія. У межах Києва перебувало 3 тис. військ. 20 серпня увечері після дводобового засідання була прийнята заява Президії Верховної Ради України, в якій дії постанов ДКНС на території України не визнавалися і ухвалено рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради.
II. Акт проголошення незалежності України
24 серпня почала роботу позачергова сесія парламенту республіки. На основі аналізу подій доповідачі Л. Кравчук, І. Юхновський, О. Мороз дійшли висновку про необхідність прийняття радикальних заходів щодо захисту суверенітету України.
Після бурхливого обговорення позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. ухвалила історичний документ— Акт проголошення незалежності України. В Акті говорилося: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р. ; продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України”. Була припинена діяльність політичних партій в усіх органах державної влади і управління.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
