Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства
p align="left">Показово, що книга життя та релігії слов'ян отримала назву «Велесова книга». Саме там ми знаходимо звернення слов'ян: «І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань». На основі аналізу знайдених табличок «Велесової книги» можна зробити висновок, що стародавні слов'яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший -- то світ, в якому ми живемо, світ явний. Цей світ називався словом «Явъ». Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, що називається Навъ... І найважливіше, мабуть, полягає в тому, що слов'яни визнавали існування третього світу -- Володіння Справедливості та Правди, зване Праві. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид -- бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Рядки 9--16 з таблички №11 промовляють: «Ми славимо бога Свентовида, оскільки він бог Праві і Яві, і це йому ми співаємо гімни, бо він є світло, завдяки-якому ми можемо бачити світ, що нас оточує, і жити у Яві. Це він захищає нас від Наві і це у славу його ми танцюємо і співаємо, і молимося на сонце і зірки. І ось наше серце стискається (переповнене каяттям), і ми наважуємося визнати наші погані вчинки і націлюємо себе на добрі вчинки».

Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов'янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Г.Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку не припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б.Ребіндера, який зазначав: «Якщо охарактеризувати кількома словами релігію слов'ян, то можна без ризику бути неточним, сказати, що слов'яни поклонялися життю». Додамо -- життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов'язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширені в слов'янській міфопоетичній творчості і фольклорі.

Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокоша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Мокоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині-Матері, статуетки якої з'явилися ще в палеолітичний час. Відома ця богиня і в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді зображеннями цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими вгору руками (поза Оранти). Жінка з піднятими руками зображається в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.

Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов'янських народів і пов'язувався передусім з культами води, плодючості худоби і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалася також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н.е., коли в суспільстві дедалі більшої ваги набували соціальні чинники, виразно простежується тенденція до перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім'ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ Мокоші часто пов'язується з вівчарством і прядінням. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла дуже багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім'я Мокоші -- Мати Коша. В цьому -- відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді, общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір'ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов'язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім'ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.

Одна з найдавніших язичницьких богинь -- Лада, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособленням світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.

Я.Головацький порівнював Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: «Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати». Лада, в уявленнях слов'ян, -- мати близнят: Делі (Дани) -- втіленої води, і Полеля -- втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу -- вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Ла-тона, Діана, Аполлон. Обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли» О.Потебня датував ще добою вед. М.Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею -- матір'ю бога Сонця.

На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну:

Ходить Дойна понад воду,

Питається Дойна броду.

Не трапила Дойна на брід,

А трапила Дойна на слід,

Дев'ять коней потопила,

На десятім сама сплила.

Заплакала Буковина,

Що ся Дойна сама сплила.

Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С.Семчинський вважає молдавське і румунське ім'я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім'я продовжує мовну традицію, що сягає доісторичних часів.

Первісне Леля (Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов'ян вона звалася також Дівою. Вода, початок всього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою -- дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я.Головацький писав: «Первісне Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало.творення і шанувалася як Діва і одночасно як мати всього. Богиня Дана ототожнювалася також з Танаїс -- на Дону і в Анатолії та Афіною -- в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія) -- вершниця з луком і стрілами, відома по двобою; з Дунаєм. Постать самого Дунаю О.Потебня тлумачив як; Індру (санскр.), тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов'ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.

Зоря -- найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор'я. Вона володіла дещо більшим.антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор'я її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря -- вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження. Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки. Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-мистецьких форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфопоетичній творчості слов'ян. Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.

Я.Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов'ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з'являється в різні пори року. Яровит, або Ярило (від слова ярі», тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим і весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.

Поренут зображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я.Головацького, чотири голови є атрибутом сонця, а п'ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Поренут за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.

Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний) знаменував сонце влітку. Цікаво, що він зображався більшим за людський зріст, сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество у повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов'ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.

Георгій Булашев відзначає, що «вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою -- «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством...».

Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про. будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психо-енергосуггестії А.Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в тривимірному просторі з координатами: висота, ширина, довжина, а функція часу -- будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові -- це координати чотирьох-, п'яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що «наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини -- Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне, майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих неземних цивілізацій». А.Ігнатенко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.

Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: «Після смерті людини пам'ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам'ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам'ять і мислення для Космосу». Вражає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.

Про зв'язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В.Казначеєв і Є.Спірін. Досить обгрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій.

Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночасність існування минулого, сучасного і майбутнього. Він також висуває ідею багатовимірності простору. Фізик-теоретик Ф.Дайсон у роботі «Розбуджений універсум» обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д.Бом сформулював так звану «голокінетичну» парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілісністю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д.Бом зазначає, що існує «зовнішній порядок», який проявляється в різноманітних станах «матерії-енергії» -- від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. «Внутрішній (духовний) порядок» подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині «голоруху» приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою «всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент». Це відношення можна визначити як відношення макрокосму до мікрокосму. Численні дослідження і узагальнення, на думку В.Вернадського, «дозволяють вписати людину в розміреність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуала і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ».

Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов'язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціокосмічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космогонічної офіри, мотив космогонічного агону-змагання і мотив «золотої середини».

Важллве місце у відтворенні архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість «свідомості» та «світу», які взаємопороджують та взаємовизначають сутнісні моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.

Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напряму, і усвідомлюється есхатологічне. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.

Жертвоприношення в архаїчному слов'янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що «смерть» в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує «смерть» божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього «злого» і «старого» і потенційно несе в собі відродження «доброго» й «вічного». Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідках на території України.

Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і «освоєний» світ «культури» та неорганізований, «чужий» і «невизначений» світ «антикультури». У першому панує впорядкованість значень, у другому -- заплутаність, інверсія смислів.

Уявлення про зв'язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.

Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма «маятника», що пронизує всю їхню міфопоетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні проталежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори «провини» та «покарання-каяття». Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, «провини» бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через «провину» бога згубив цю свою якість (став «бідним», «розірваним»), яку можна повернути тільки шляхом «покарання»-«офіри» бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного «катарсису», який полягає в позбавленні спільноти від «утаємничених», «прихованих»-негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У слов'янській культурі це «звільнення-очищення» досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної «нелюдяності». На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв'язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя-смерті-відродження одного бога. Це -- існування в слов'ян раніше названого «закону» універсального коловороту.

Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного («передасоціативного») з Одиничним (що емпірично спостерігається, конкретно-реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає йога часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Згідно з теорією антропокосмізму людина -- частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.

Характерно, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до «центра», “сідзолотим”. Цю особливість багато вчених пов'язують з символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символи вогню присутні на археологічних знахідках на території України, починаючи з пайеоліту і до прийняття християнства. З космогонічним Мотивом «золотої, середини» тісно пов'язана метафора «світла-тіні». Інтенції «світла» повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка «сонця-золота-вогню», наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості і давньої української культури.

Видається цікавою світовидча логіка стародавньої.людини, розроблена М.Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому: 1) ніщо не зникає і не з'являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначальне і безконечно, «з'являтися» і «зникати» воно здатне лише на певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: все лише присутнє (як сутнісна характеристика) разом із самим суб'єктом, заховане в ньому, діяння «приходить і відходить» зі своїм носієм, а не.навпаки: не носій-суб'єкт «приходить, відходить» через діяння; 3) «шкода» не може бути знищена до кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути якнайдалі, або «витягти» з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і «користь», вона є завжди і зникає-з'являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводиться до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції «користі-шкоди», а тим більше «добра - зла» серед суб'єктів замовлянь іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: «збільшення буття» - це збільшення їхньої «доброї» сполучуваності, «зменшення буття» -- це збільшення сполучуваності «лихої».

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать