Дуальна система первісного суспільства характеризується життєво важливою рівновагою між людьми і природою, а мистецьке вираження палеолітичного мистецтва “коливається між живим зчепленням органічних ритмів і мертвою геометричною абстракцією, між сильним відчуттям єдності природних сил та зведенням життєвих процесів до статичних і абстрактних форм, до зречевлення Людини і Природи”. Аналізуючи життя первісних людей, Дж. Ліндсей зазначає, що “тотемна система з її симетричною деталізацією створює завершену картину світу, в якій людина й природа водночас розділені та об'єднанні”.
Ця постійна взаємодія і взаємопроникнення людини і довкілля як складових частин однієї системи була помічена багатьма дослідниками людських спільностей найдавнішого часу. Різноманітні явища людської культури - від давнього тотемізму і міфології до сучасних наукових теорії - вони розглядають як різні прояви непереможного прагнення людського розуму вносити порядок, систему в навколишній світ.
Можна, в основному, погодитись з класифікацією духовного розвитку стародавніх людей, яку дав С. Токарєв. Він виділив такі форми релігійних уявлень: 1) ранньо - племінний культ, ініціації, 2) промисловий культ, 3) сімейно-родовий культ предків, 4) шаманізм, 5) нагуалізм (культ особистих духів - покровителів), 6) культ таємних союзів, 7) культ вождів, 8) культ племінного бога, 9) аграрні культи [37, ст. 50]. Такий поділ певною мірою умовний, бо часто означені культи взаємопереплітались, відбувалося нашарування і взаємоперехід одних рис в інші. Поступово уявлення систематизувалися, завершувалося вироблення складних обрядів.
Розділ ІІ Формування системи світоглядних уявлень мешканців території України в неолітичний часДоба ранньопервісних мисливсько-збиральницьких суспільств може розглядатися як передісторія цивілізації, що тривала в продовж багатьох десятків тисяч років. Ранньопервісне людство верхнього палеоліту та мезоліту ще не знало саморозвитку як певного поступу завдяки власним зусиллям. Людство не перетворювало довкілля, а пристосовувалося до нього. Для пізньомезолітичних часів на території України, як і Східної Європи в цілому, характерне поширення рибальства та певна переорієнтація на використання ресурсів водоймищ, що було пов'язане зі значним зменшенням кількості промислових тварин. Таке сприяло розвитку осілості на узбережжях морів і великих річок, швидкому збільшенню кількості й густоти населення. Розпочався перехід до доби класичної первісності, що зумовив принципову трансформацію етнічної структури. Класична (розвинута) первісність, або епоха родового ладу, за археологічною періодизацією приблизно збігається з добою неоліту та раннього енеоліту. Характерною рисою цього часу є подолання кризи переважно мисливсько-збиральницького господарства завдяки переорієнтації на більш продуктивні види виробничої діяльності - спеціалізоване човно-сітьове рибальство, землеробство і тваринництво. Ці зрушення забезпечили якісне збільшення харчової бази людства, вирішальним чином вплинули на дальше еволюцію його духовної культури.
Нижчою ланкою етнічної ієрархії часів класичної первісності, окремою етнічною одиницею є рід, а пізніше - гетерогенна община з кількох родів, тобто сталий соціально - культовий і господарський колектив, члени якого ідентичні у культурно - мовному відношенні і мають спільну самосвідомість. Стала асоціація гетерогенних общин становила окрему етнічну групу - протоетнос ранніх землеробів - скотарів та рибалок - мисливців класичної первісності - передплем'я. Передплеменам вже притаманні окремі діалекти, культове життя, усвідомлення власної самобутності на думку Ю. Павленка, спільними для протоетносів - передплемен були: 1) початкова культурно - мовна спорідненість, репрезентована не тільки деякою близькістю говірок, а і формами світогляду, які відбивалися в певних ритуалах, міфах, асоціативних рядах та орнаментальних схемах; 2) спорідненість культурно - господарських типів життєдіяльності, що також мали певне зовнішнє образно - емоційне відображення. Такі контактно - етнічні спільності часів неоліту та енеоліту стали тлом наступного формування великих мовних гілок в межах окремих мовних сімей [37, ст. 50].
Перехід до відтворюючих форм господарства спричинив широке розселення відповідних етномовних груп що значною мірою обумовило у світовому масштабі перевагу кількох провідних мовних сімей. Ця доба стала переломним моментом в етногенетичному розвитку людства, знаменуючи перехід від мезоліту до неоліту, час, який, на думку М. Чмихова, можна назвати протонеолітом. Саме до протонеоліту реальніше відносити вже згадувані пісковикові плитки Кам'яної Могили та вважати їх не прообразами чуринг, а самими чурингами. Особливо цікаві чуринги протонеоліту, що відповідають протонеолітичним шарам поселення під Червоною Горою, виявлені в Гроті Чуринг. Майже всі вони за своєю формою нагадують риб різних річкових порід і мають лінійно - геометричний орнамент (іноді з обох боків). Окремі вироби зберегли сліди фарби червоного та чорного кольорів.
Культ чуринги передував моделі організованого розчленованого Всесвіту, яка відбивала уявлення про універсальні закономірності існування природи і суспільства, відомі звичайно під назвою “універсального закону” або “закону універсального колообігу”. За цим “законом” все, що відбувається в суспільстві і природі, сприймається як світ порядку. Така ідея могла з'явитися лише в системі розвинутого світогляду давніх індоєвропейців. І сталося це, очевидно, в протонеоліті.
Початком дії “закону” було свято початку року, яким вважали весняне рівнодення, і першого (головного) сузір'я зодіаку. Останній став першою штучною геоцентричною моделлю. У слов'ян уявлення про “закон” і зодіак збереглися насамперед в образах дванадцяти сонячних місяців року як хазяїв життя, в початку року з весняного рівнодення, в поділі року на дві частини - теплу (весняно - літню) та холодну (осінньо - зимову) або на чотири пори по три місяці (три сузір'я зодіаку) в кожній, в наявності власних численних термінів “закону”. На думку М. Чмихова, в слов'янських мовах основними поняттями “закону” можна вважати терміни: бог, весна, власть - волость, доля, закон - покон, звичай, кош, лад, літо, мир, пора, правда, рік - рок, род, ряд - ряда, стан, сторона тощо. І. Срезнєвський, вивчаючи давньоруські тексти, серед значень слова “ряд” виділяє “стрій”, “ряд”, “розташування предметів один біля одного”, “порядок”, “черга, число, раз, ступінь, розряд” та ін. [ 33, ст. 47].
Чимало термінів “закону” у слов'ян етимологічно пов'язані з іменами найважливіших божеств: лад - із Ладою, власть - волость - із Волосом, рада - з Радгостом, род - з Родом та ін. Глибоке коріння цих термінів очевидне, бо вони часто стають зрозумілими лише на тлі індоєвропейських паралелей. Відповідають ці терміни епосі обожнення великої рогатої худоби. Слов'яни як й інші індоєвропейці, проміжки часу, явища природи, такі основні категорії, як майно, здобич, існування, життя, пов'язували з коровою (биком). Сузір'я Тельця вважалося головним в зодіаку. Найбільш ранні астрономічні символи зодіакальних сузір'їв, зокрема, сузір'я Тельця відкриті на чуринзі та на стіні гроту Кам'яної Могили. За чурингу править плитка із зображенням носорога й тура. На фігуру бика “накладено” кут, утворений вісьмома видовбаними ямками, його можна вважати варіантом кута основної частини сузір'я Тельця. В. Даниленко відносив цю плитку до пізнього палеоліту, М. Чмихов тлумачив її як протонеолітичну.
Найцікавіший зодіак позначено наколами, розташування яких відповідає зорям семи сузір'їв зодіаку весняно-літнього періоду в 1710 - 650 рр. до н. е., на торцевих площадках спиць прясла пізнього етапу тшинецької культури [ 40, ст. 150 -151]. Обертання прясла символізувало рух кола зодіаку, отже, таке позначення на таценківському пряслі є закономірним.
Поступово в протонеоліті починають утверджуватися уявлення про богів, що стало наслідком змін у соціально-господарській сфері життя населення (перехід до відтворюючого господарства), а також змін в самій людині, зв'язок якої з навколишнім середовищем стає дедалі тіснішим. Особливо варто наголосити на появі нових рис у взаємовідносинах з Космосом, з яким пов'язується виникнення нових богів. Поряд з цим продовжує існувати розвинута система уявлень про духів. Складається найдавніша система світогляду наших предків.
Територія півдня України за доби неоліту була своєрідною контактною зоною, де стикалися культурні впливи Північно-Східного Причорномор'я і Східного Приазов'я, з одного боку, та Балкано-Карпатського регіону - з другого. Наприкінці неоліту в трикутнику між Кавказом, Північно-Західним Причорномор'ям та Південним Уралом після асиміляції певних груп переселенців склалася відносно гомогенна в культурно - господарському і, мабуть, мовному відношенні макроетнічна спільність - індоєвропейці. Поруч з нею в межах Східної Європи утворився Балкано-Карпатський землеробсько-скотарський ареал культур мальованої кераміки та ареал культур лісових і, частково, лісостепових фінно - угорських мисливців і рибалок (від Балтійського моря до Уралу, Західного Сибіру та Приуралля). Взаємодія між цими трьома етнокультурними центрами стала тлом, на якому формувалися племінні й міжплемінні спільності Східної Європи пізньопервісної доби, розвивалася їх культура. Пізня первісність, або епоха племінного ладу, характерна складанням ранньокласових суспільних відносин і ранньополітичних ієрархічно організованих систем управління за умов планування землеробсько-скотарського господарства. Виникнення племінної організації як своєрідного переддержавного органу суспільної влади та управління сприяло значному прискореннюетнічної консолідації окремих общин, які раніше об'єднувались у відносно аморфні передплемена. Інтенсифікація контактів вела до уніфікації мови та культури, об'єднувала співплеміників у сталу етнічну групу з визначеними кордонами, окремим діалектом, структурою влади, спільним культовим життям та ін., внутрішньою статево - віковою ієрархією і субординацією, яка, в свою чергу, складалася на тлі диференціації суспільної (організаційної, виробничої, ритуальної тощо). Макроетнічні спільності пізньопервісної доби - це сукупності етносів - племен та “сімей - племен”, схожих між собою насамперед ритуально - культовою практикою та, як правило, належністю до однієї мовної сім'ї.
За концепцією О. Шпенглера, існували великі культурно - світоглядні спільності, що охоплювали значну кількість народів, які усвідомлювали власну спорідненість. Кожний з таких “окремих культурних світів” мав власне світовідчуття. Останнє, суто специфічне у кожному випадку, охоплювало всю сукупність найвищих життєвих проявів, найадекватніше проявляючись у символічних формах загальнокультурних архетипів, насамперед, у ритуальних діях та орнаментальних схемах. Це перегукується з поглядами К. Юнга відносно архетипів колективного безсвідомого як тла макрокультурних спільностей. Синкретичність, а точніше, недиференційованість, органічна цілісність архаїчного світосприйняття та різних аспектів первісної соціокультурної системи обумовлюють цілісність стилю найрізноманітніших сфер людського буття та їх зовнішніх проявів. Найвиразнішим серед них є культово-обрядова практика. Як правило, у людей, які спільно виконували певні ритуали, утверджувалась власна за своєю суттю етнічна самосвідомість.
Енеолітичне населення Балкано-Дунайсько - Карпатського регіону культур “мальованої кераміки” протягом п'ятого - четвертого тисячоліть до н. е. належало до єдиного господарсько - культурного типу. Схожими були типи знарядь праці, житлові споруди, форми кераміки та прийоми і мотиви орнаментації посуду. За вказаними ознаками цей район істотно відрізняється від Дунайсько-Центральноєвропейського - зони культурної спільності лінійно - стрічкової кераміки. У межах першого досить чітко простежуються дві лінії культурного розвитку: 1) західнобалкансько - середньодунайська (Вінча, тиська та лендельська культури, пов'язані також з попередньою дунайсько-центральноєвропейською культурою лінійно - стрічкової кераміки); 2) східнобалкансько-нижньодунайсько - карпатська (Боян, Гумельниця, Кукутені - Трипілля). Перша з них поступово поширилась до Півдня Польщі і Галичини, друга - до Волині і до Середнього Подніпров'я. Трипільська історико культурна спільність у четвертому тисячолітті до н. е. зі Східного Прикарпаття поширилась на територію Молдови і Лісостепову Правобережну Україну. На підставі археологічного матеріалу можна говорити про неолітичні анатолійсько-східно середземноморські традиції. Це ще оди аргумент на користь припущення щодо зв'язків найдавніших трипільців за населенням з Малої Азії [11, ст. 181 - 214]. Звідти, ймовірно, походять культ бика, вшанування жіночого божества родючості, сюжети міфа про боротьбу небесного бога - бика із змієм - драконом тощо.
Соціальні, економічні та етнокультурні зміни на території України в десятому - першому тисячоліттях до н. е. детально проаналізовані Ю. Павленком [30]. Ці зміни багато в чому були обумовлені життєдіяльністю індоєвропейських племен. Лінгвіст М. Андрєєв дійшов висновку, що праіндоєвропейська спільність складалася ще за мезолітичної доби на широких просторах Європи, десь між Рейном і Дніпром. На думку В. Генінга, вона сформувалася у межах Центральної Європи, Балкан та Східноєвропейських степів. За М. Гімбутас, у межах центральної, південно - східної та південної частин Східної Європи протягом п'ятого - третього тисячоліть до н. е. протистояли одна одній дві великі історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська. Економічним тлом першої було землеробство з допоміжною роллю скотарства, головним чином розведенням великої рогатої худоби. Люди мешкали у великих сільськогосподарських поселеннях в глинобитних досить впорядкованих будинках. Істотного соціально - майнового розшарування не спостерігалося. Ідеологія була досить миролюбною. Люди шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи та мали пристрасть до витонченого художнього оформлення кераміки дрібної пластики, хатнього декору тощо. На думку Е. Берзіна, основний зміст культового життя цих землеробських суспільств полягав у сезонному відтворенні священного шлюбу Великої Богині, яка персоніфікувала родючі сили природи та самий людський колектив, з Биком - Сонцем, володарем небесного тепла і світла, та Змієм - Драконом, господарем вод і підземного світу [ 9, ст. 11 - 12].
На противагу цьому провідною галуззю економіки курганної північнопричорноморської спільності виступало відгонне скотарство, де велика роль належала конярству. Люди жили в маленьких поселеннях у напівземлянках. Суспільство було патріархальним з культом чоловічого божества - воїна, сакралізацією коня і розвиненою небесно - солярною символікою. Ідеологія мала войовничий характер, серед общинників рано почався процес висування військових ватажків, що зосереджували в своїх руках владу на племінному, а потім на міжплемінному рівнях.
Найпрестижнішою стала військова справа, посилювалася боротьба за пасовиська та стада худоби. У центрі міфології перебувала боротьба Бога Грози, носія військових функцій, зі Змієм за жінку та худобу. Панувало уявлення, що нормальне природне і соціальне життя забезпечувалося не священним шлюбом, а силою зброї. Така система господарства, суспільного життя та ідеології протягом четвертого - третього тисячоліття до н. е. поширювалася на значній території Європи і Малої Азії, що обумовлювалося як військовими вторгненнями, так і запозиченням досвіду та уявлень сусідніми спільностями.
Численні археологічні дані і наукові дослідження дають підстави вважати, що процес індоєвропеїзації Європи відбувався не з заходу на схід, а навпаки - з Передкавказзя та південних областей Східної Європи до Подунав'я і Балкан, у прикарпатські області, а також смугою каспійсько-уальських степів до Середньої Азії, Індії та Ірану і, частково, через Закавказзя до Передньої Азії. Остаточний етап індоєвропеїзації Північно - Західного Причорномор'я можна пов'язувати з часом поширення усатівської культури. У поховальному ритуалі переважають індоєвропейські степові традиції: поодинокі скорчені й посипані вохрою трупопокладення в ямах, перекритих кам'яними плитами, дерев'яними колодами або повністю обкладених каменем. Престижні поховання здійснювалися у великих курганах з кромлехами й кам'яними закладами, пов'язаними із центральною гробницею. У них трапляється значна кількість мідних речей, зокрема кинджалів. На противагу цьому поховання в ґрунтових могильниках, де ховали рядових членів суспільства, не вирізняються ні трудовими витратами, ні наявністю цінних речей [18]. Степові традиції переважають і в керамічному комплексі усатівської культури, для якого типовим є посуд з домішками товченої мушлі, прикрашений мотузчатим орнаментом. Однак ще зберігається й мальований посуд та стилізовані антропоморфні жіночі статуетки, що засвідчує участь у формуванні цієї етносоціальної спільності окремих груп пізньотрипільського населення.
Процеси етнокультурної міксації та поступової індоєвропеїзації протягом третього тисячоліття до н. е. відбувалися на території лісостепової України, Волині, Прикарпаття та прилеглих до них областей. Племінні групи східнотрипільської лінії розвитку, поступово просуваючись до Дніпра на південь від Києва. Під час тривалої землеробської колонізації лісостепових просторів між Дністром та Дніпром носії ранньотрипільсько-кукутенської культури змішувалися з місцевим неолітичним населенням. Східнотрипільські групи утворювали якісно нові етнічні спільності, відмінні як від карпато-дністровських кукутені-трипільських, так і від місцевих постнеолітичних. Вони сприйняли передовий господарський досвід, зокрема ранні форми орного землеробства, досконалі прийоми домобудівництва, певну систему культів та ідеологічних уявлень давньоземлеробського типу. Останнє засвідчено антропоморфною жіночою пластикою. Отже, пізньотрипільська доба демонструє строкату, складну, перехідну в етномовному відношенні історичну ситуацію. У ході історичного процесу відбувалася поступова індоєвропеїзація залишків місцевого населення за умов просування пастуших племен зі степів та переорієнтації нащадків тубільців на скотарство. Утворилася широка культурно-історична спільність культур шнурової кераміки та бойових сокир, яка пов'язується з германо-балтослов'янськими племенами.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
