В умовах суспільства, що ставало на шлях соціальне диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродне -- теїстичний, пов'язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту -- Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов'ян початки теїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивалися у давньоукраїнський політеїзм.
Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов'ян. Однак, пам'ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, що конкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку вірувань в різних слов'янських племенах. Можливо тому і у поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне від одного висновки.
На думку Г. Лозко, Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род -- один з богів, який залишився в пам'яті народу найдовше -- його вшановували аж до XIX ст., відгомін чого можна побачити і в сучасній християнській обрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Отже, Роду і рожаницям (богиням людської долі) приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору на покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує в Україні. Означає він, найвірогідніше, принесення жертви Роду і рожаниці, яке в давнину здійснював волхв або жрець. По суті, під час названого обряду батько родини виконував функції служителя культу. Спілкування без посередників з богами свідчило про досить сильні демократичні традиції в духовно-релігійному житті українського народу. Ще в XII ст. була поширена позацерковна трапеза на могилі померлого, під час якої слов'яни клали треби Роду і рожаницям. Ця трапеза з її атрибутами єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнім даної племінно-етнічної групи. Отже, ймовірно, рожаниці виявляються причетними не лише до культу предків, а й до спільності родичів. Культ рожаниць більш архаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступниками жінок-породіль, і духами плідності промислового звіра та худоби. Вони мали таємний зв'язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесного вогню -- зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людина помирала. “Зірки -- це ангели, що сидять на сходинках неба із запаленими свічками в руках. Зірки -- це душі померлих людей, котрі прожили праведне життя на землі. Зірки -- грішні душі, котрі Бог поставив на небі “спокутувати гріхи свої”, душі менш грішні світять ясніше, більш грішні -- набагато блідіше. Зірки -- душі людей, скільки на небі зірок, -- стільки на землі людей. Зірки -- то палаючі свічки. Як тільки хто народжується Бог в той же час запалює свічку і ставить її на хмарах. Коли людина живе на землі не ганебно, то і йому зірка горить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, тої його зірка горить слабким, блідим світлом... Зірки -- то діти сонця, нерозривно зв'язані з людиною. З народженням дитини з'являється й нова зірка, котра все життя має вплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, то та душа правдива, а котра зірка темна, то та душа грішна. Зірка, що горить ясно, означає довге життя для тієї людини”. Як бачимо, з небом в давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини. Волхви складали книжки, за якими можна було дізнатися про свою долю. Ці книжки згодом були заборонені християнською церквою.
Деякі дослідники вважають, що з часом Род перетворився на хатнього Домовика, який, за повір'ям, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.
У фольклорі збереглася пам'ять про найдавніших богів наших пращурів, які, як вважає ряд дослідників, складали астральний культ на українських землях першого тисячоліття н.е. За О. Знойком, увесь київський пантеон за літописними і літературними джерелами та фольклором можна подати у такому вигляді: 1) Дажбог, Хорc, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша (“Повість минулих літ”); 2) Волос, Лада, Купала, Коляда (Густинський літопис і “Сінопсис” Пзеля); 3) Сварог і Сварожич (Іпатіївський літопис); 4) Берегиня, Плуг, 5) Див, Яр, Тур (“Слово о полку Ігоревім”); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зоря та ін. (давньоруська література і фольклор). На основі аналізу архаїчної української обрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок і щедрівок) І.Нечуй-Левицький виділяє світлих богів: бог Госпдар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара, Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна, описує темні зимові сили та різдво Сонця й інших світлих богів. Багатьом цим образам відповідають літературні та літописні назви давніх слов'янських богів.
Населення України першого тисячоліття н.е. першоджерелами Всесвіту вважало космічні вогонь і воду. Культ космічного вогню виявлявся в обожнюванні тріади світил: Сонця, Місяця і Зорі. Усі інші боги були сузір'ями або небесними тілами. Наші предки головними богами вважали Дива (яскраве небесне склепіння), Сварога (Зодіакуса) та його заступника Перуна (бога ночі). Всі інші божества вважалися помічниками цих богів.
У пантеоні астрального культу були: Лада -- життєвий початок природи, втілення двох першоджерел Всесвіту -- вогню і води в єдиній особі, мати Сонця; Дана (Леля) -- втілення води; Полель -- втілення світла; Перун -- батько Сонця, Місяця і Зорі (на небі -- сузір'я Стрільця, Баба (Плеяди); Волос, або Тур (сузір'я тельця -- Волосожар), що опікувався торгово-ремісничими верствами; Берегиня -- Прадерево світу (водночас і земля, і зоряна Галактика -- Чумацький шлях); Астральна тріада: Місяць -- головне божество (Дідух, Коляда, Василь), Сонце (Сварожич, Ярило, Дажбог), Зоря (Венера) та інші. На думку О. Знойка, сузір'я та небесні тіла не вважалися богами, а тільки символізували богів Всесвіту; Язичницькі боги, яких донедавна вважали виявом примітивної міфології, ймовірно, були символами складного світобачення наших предків.
Система астрального культу складалася з цілорічного циклу свят, причому головним святам передували вступні, що роз'яснювали ідеї культу.
Християнська церква спочатку забороняла народні свята Різдва Всесвіту, народження Місяця -- Щедрий Вечір, Купальські свята тощо, але потім пристосувалась до них, давши їм своє тлумачення.
Наші предки визначальною вважали боротьбу протилежностей, що символізують глибинне підґрунтя існування та розвитку Всесвіту і Людини. У природі фізичній це боротьба життя і смерті, протилежність пір року. Подібно у світі моральному існування добра потенційно передбачає існування зла. Діалектична напруженість і взаємопереплетіння цих двох полюсів втілюється в незмінній актуальності вибору на кожному з етапів реалізації людських цілей. На передній план виходить потреба у відповідальному моральному осмисленні кожного із значущих елементів цілеспрямованої діяльності людини. Божество духовного світла, істини і блага, з'являючись між родом людським, набирає людської подоби, повчає смертних істин, бореться з ворогом, що не допускає людину до світу Добра. Моральну функцію суддівства у протиборстві Добра і Зла виконував, на думку багатьох дослідників, Дажбог. Ось що ми дізнаємося про нього з міфів. На думку Б.Рибакова, культ Дажбога сформувався за скіфських часів в VI--IV ст. до н.е. На початку нашої ери в лісостеповій Україні Дажбог стає богом ліса, гаїв, байраків, садів тощо. С.Плачинда наводить так легенду. Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в міст” почався голод, хлопчик приніс з гори зернятко, посадив його. З того зернятка виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, який врятував людей від голоду. Так Дажбог навчив людей вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга. Коли Дажбог і Сварог почули про голод в країні росів, то повезли хліб голодуючим. Але по дорозі Чорнобогове військо знищило валку з хлібом, а
Дажбога і Сварога посікло. Боги оживили обох, взяли до себе, зробити рівними собі. У наведеній легенді чітко простежується ідея про богообраність простої людини за її високі морально-громадянські якості. За Л. Силенком, Дажбог -- це свідомість світу, це дія, яка творить у людині бажання жити, бачити себе у своїх діях, вчитися, працювати, самоутверджуватися, самовизначатися, зрештою, вмерти, боронячи життя і незалежність свого племені. Дажбог -- це свята Правда, Справедливість, життєтворяще Світло, Святий Дух, Воля, це -- Людина у свідомості світу, і свідомість світу в людині. Вчений пише: “У Світі діє Дажбожа сила -- вічна незнищима енергія (першооснова несвідомого і свідомого буття). Дажбог -- Світло і дія Світла. Немає світла -- немає життя. Людина прийшла з Світла і любить Світло, йде до Світла, несвідомо і свідомо себе вдосконалюючи”.
Характерна риса образу Дажбога -- його функціональна двоїстість (відображення й виповнення ірраціональних зв'язків людей з природою і між собою), що, безсумнівно, підтверджує правильність висновків щодо прагнення і соціальних, і природних систем до взаємоз-балансованих відносин. Можливо, саме через світ давньоукраїнського язичництва давньоруське суспільство Х ст. н.е. могло знайти більш оптимальні варіанти виходу з своєрідної “точки біфуркації”, яка.склалась в другій половині першого тисячоліття н.е. Так, О. Пріцаку статті “На перехресті тисячоліть” зазначає, що Візантія виявилась нездатною до дальшого динамічного розвитку тоді, коли на Заході навчалися логічно мислити і цінувати теоретичну науку. Якщо у XII--XIII ст. Західна Європа в культурному відношенні розвивалась по висхідній, у нас замість постійного росту щораз більший занепад -- культурний, економічний, політичний. Кризові явища в Київській Русі О. Пріцак безпосередньо пов'язує з впливом Візантії. Він, зокрема, робить висновок: “З перспективи минулого тисячоліття ми могли побачити, що базою нашого недорозвинутого стану було те, що, включаючись до народів із християнською вищою культурою, ми зробили нещасливий вибір. Пішли до школи, яка -- як пізніше виявилось -- мала уже зародок застою, занепаду”. Тенденція шанування особистості, націленої на високі ідеали служіння Добру, лягла в основу світської течії в духовній культурі Київської Русі. Характерна риса цього часу -- дальший розвиток ранньогуманістичної традиції, яка бере свої початки в надрах язичництва.
Перуна шанували усі індоєвропейці. У сербському, болгарському, чеському фольклорі цей бог мав таке ж ім'я, як і у фольклорі східних слов'ян. Литовці називали його Перкунасом. Скандинави називають його Тором, який їздить небом на колісниці, вивергаючи з хмар іскри і грім. Так само мчать небом, гуркотять і зрошують землю благодатним дощем Парджанья в індійських міфах та Ілля в легендах християнських народів. Ці персонажі тотожні стародавньому Перуну з Наддніпрянщини. З астральними міфами про Перуна тісно пов'язані міфи про народження Місяця (Дідуха). Як вважає О. Знойко, Місяць -- головне божество астральної тріади, що визначає люнарний культ на Русі. Вважався предком народу. Його символом був сніп пшениці на покуті напередодні Різдва. Видається цікавим уявлення наших предків про Місяць як про голову змія, що ховається в Чумацькому Шляху. Інший варіант: Місяць -- голова вужа, який ховається в Прадереві Світу (Зоряному Шляху).
Перун, володар блискавок і грому, покровитель воїнів у другій половині першого тисячоліття н.е. дедалі більше заступав Сварога. Праукраїнці вірили, що коли Перун вперше після зими виїжджає на Небо, то своїм першим громом воскрешає землю. Цей перший грім дає силу не тільки землі, а й людям. Коли вперше гримить, то ще тепер дехто хреститься й спирається спиною об дерево: спина не болітиме цілий рік, а людині в усьому таланитиме. Перун посилає блискавки, які проганяють злих демонів і випускають на волю Світло.
Зв'язок образу Перуна із давньрземлеробськими культами видається безсумнівним. Крім того, з цим образом пов'язаний один з найважливіших мотивів української міфології -- мотив агону-змагання. І. Огієнко вважає, що “у глибоку давнину Перун був богом хліборобства, і це він насилав дощ. А пізніше, з розвоєм військових справ, Перун став богом-воїном” [24, ст. 101].
Очевидно, з часом Перун дедалі більше символізував зміни в соціальній структурі Київської Русі. Е. Анічков доводив, що Перун був головним-богом тільки Київських князів Рюриковичів-Ігоревичів та дружини, а купецтво та селянство мали своїх богів, тому народ і не боронив Перуна, коли того скидали в Дніпро.
Ставши, самовладцем, Володимир хотів піднести значення Перуна найкраще, -- бог великого князя мав стати, богом богів. Отже, піднесення літописцями Перуна над іншими богами не випадкове. Вже Олег зі своїми воїнами, складаючи в 907 р. присягу на вірність миру з греками, “клялися зброєю своєю і Перуном, богом своїм”. Пізніше Ігор та Святослав, їхнє оточення та дружина присягали іменем Перуна, погрожували тим, хто відступиться від слова, прокляттям Перуна та вічним рабством “у загробному житті своєму. Отже, влада Перуна охоплювала не тільки земний, а й потойбічний світи. Він стежив за дотриманням угод і карав за їх порушення, отже, втілював поняття про особисту честь і гідність людини.
У Володимирському пантеоні не менше Перуна вшановували Стрибога. У “Слові о полку Ігоревім” Стрибог згадується як Бог-родоначальник усіх вітрів. Д. Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна -- його втіленням у повітрі. Він, як і Перун, озброєний луком зі стрілами. Пізніше Стрибог став покровителем погоди. Його називали Посвистачем. Йому молилися, щоб дав добру погоду на врожай, на свято тощо. Особливо важливим Посвистач був для війська. Пантелеймон Куліш записав народний переказ про моління князівської дружини: “своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував.
Стрибог, найвірогідніше, символізував протилежний упорядкованому полюс буття. У цьому контексті можна погодитись з Ю. Лавленком, який ототожнює Сварога та його наступників з ідеєю порядку, структури, ієрархій архаїчного космосу, а Стрибог і подібні йому сили вважав такими, що втілювали образ темного первинного хаосу. Отже, Стрибог виступав іншою, протилежною за значенням частиною Всесвіту. Без його хаотичної сутності була б неможливою і спроба поділити світ на «освоєний» Космос і первинний Хаос. Ці два поняття взаємообумовлюють одне одне.
У давньоруському суспільстві із заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. Він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м'ясо, шкури тощо. Опікував, за повір'ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа «за межу» (яку не зміг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями (худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.
З персонажів давньоукраїнської міфології одним з найцікавіших є Велес-Волос. Це один з найстарших богів, що вважався Богом достатку. В образі Велеса також простежується зв'язок зі сферою культури. Показово, що Боян в «Слові о полку Ігоревім» названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв'язок Велеса, з поезією, музикою та мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов'янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з її розумінням цінності вищих проявів людської творчості.
Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр., був богом миру подібно до індоіранського Мітри. У найбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексти русько-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: «мирне життя», «космос», «община». Традиційний висновок учених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися за принципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення до общинно-родової організації і фактично її персоніфікував.
Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, що відбита у цьому культі ідея спорідненості первинyо розумілась як «спорідненість» територіальна, яка об'єднує всі матеріальні об'єкти території проживання давнього колективу людей.
Зв'язок Волоса із землею, територією як основою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творів фольклору: «Сказанні про смерть князя Олега»,.билині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв'язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу «сакрального царя», його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і «царя»-князя ідеї зв'язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось як відновлення втраченого зв'язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті й воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо, подібні уявлення позначились на «міфології поведінки» послідовників язичництва на Русі початку Х ст., які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися як прояв відходу князя від зв'язку з рідною («Руською») землею як основи етнічної самосвідомості українського народу.
Важливою підставою доведення багатобічного зв'язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов'язаний із зображенням «держателя землі» Волоса на Збруцькому ідолі. Волос виступав як син Землі і, очевидно, Неба (у трактуванні Ю.Писаренка -- Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог та ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв'язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв'язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, що тварини та збіжжя -- реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природним явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, за синергетичними законами, має здатність до самоорганізації та самовпорядкування.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
