Важливим елементом ритуалів проводу на той світ був візок. Показово, що мотив шляху і мандрівництва є одним з основних в слов'янській міфології. Безпосереднє відношення до переправи померлого за допомогою візка мають і поховання тварин -- тяглової сили. Передусім це парні поховання коней із залишками вуздечок, наприклад, у кургані біля с. Биково Луганської області. Частіше знаходять деталі вуздечок при померлих. Семантику поховального ритуалу несуть зображення возів і коліс на посуді із поховань. Біля могильних ям кургану біля с. Іванівки Межівського району Дніпропетровської області виявлені черепи і кінцівки биків, які, враховуючи знайдений матеріал поховання, можуть розглядатися як тяглові тварини.
Не можна виключати і охоронних функцій Цих тварин по відношенню до померлого. Знаючи поширеність зображень бика і його статуеток в попередній час, можна припустити, що кам'яні голови у вигляді бика символізували небесного Бога-Бика. Саме він символізував небесний зодіак і космічний шлях душі померлого в інші світи. Подорож, здійснювана переїздом, вимагала серйозних матеріальних затрат (візок і пару коней чи биків міг дозволити собі лише представник заможних верств, так само як і жертвоприношення богам у вигляді тварин. Тому логічно припустити, що основна маса населення використовувала більш простий і дешевший спосіб переправи -- перехід пішки. Саме його відображено на ряді археологічних знахідок. Так, на одному з глечиків поховання кургану біля с.Волчанка в Куйбишевській області бачимо фігуру чоловіка, що йде в далечінь. Зображення чоловіка знайдено в похованні, де був покладений підліток. Можливо, його і повинен був провести в потойбічний світ його старший предок, зображений на посуді.
Характерний для племен зрубної культури ще один шлях переправи -- трупоспалення. В уявленнях тогочасного суспільства померлий відходив у потойбічний світ разом з димом ритуального вогнища, яке, як правило, запалювалось тут же на кургані. Курган був і святилищем відкритого типу, де проводились інші обряди, пов'язані з різними сторонами життя - людей бронзового віку, зокрема, з господарськими потребами. Як правило, всі вони супроводжувались вогнем. Можливо, це певним чином доводить правильність висновків щодо подібності вірувань населення Індії і України відповідного часу. У. Норман Браун в праці “Індійська міфологія” зазначає, що “найдавнішим літературним пам'ятником Індії є “Рігведа”. Вона була створена на архаїчній формі санскриту племенами аріїв, які прийшли в Індію з північного заходу, ймовірно між 1500 і 1200 рр. до н. е.”. Як бачимо, аналогії у світоглядній традиції доповнюються хронологічно, адже мова йде про бронзовий вік в Україні, а північний захід асоціюється з племенами степової України того часу.
Археологічні матеріали дають підстави припустити, що діючі поховальні пам'ятники використовувалися не тільки як святилища, а й навпаки, з часом святилища використовувалися з поховальною метою. Простежується тенденція освятити, “освоїти” місце майбутніх поховань. Цій меті підпорядковувались складні системи круглих ям. Такі системи наявні на території Дніпропетровщини, Херсонщини, Криму. Традиція освячувати певну територію відображала загальні закономірності розвитку людської свідомості. В уявленні людей того часу будь-яка територія, зайнята для проживання, мала попередньо перетворитися з “хаосу” на “космос” завдяки певному ритуалу. Численні дії освячення простору (в нашому випадку кургану і території біля нього), предметів, людей і т. д. свідчать про жагу первісної людини бути. Саме через ритуальні дії на кургані, що символічно повторювали акт творення і впорядкування Всесвіту, людина надавала створюваному нею світу відповідності позаземним архетипам. Все це ми знаходимо в українській міфології першого тисячоліття н. е.
Племена степової України другого тисячоліття до н.е. поклонялися кам'яним та дерев'яним ідолам. Біля с. Терни на валу Довгої могили було виявлено дерев'яного ідола, який багатьма дослідниками ототожнюється з кам'яними ідолами і зображеннями зрубної культури. Показово, що дерев'яні ідоли встановлювались над перекриттям поховань: курган-поховання біля с. Пролетарське Дніпропетровської області, курган-поховання біля с. Виноградне Запорізької області, курган-поховання біля с. Видножино Запорізької області. Логічно припустити, що вони символізували зв'язок покійного з небесним світом. Досить переконливим видається висновок про те, що представники зрубної культури мали уявлення про структурну організованість простору по вертикалі і горизонталі. Ці уявлення втілювались не лише в монументальних формах валоподібних святилищ, а й культових предметах. У цьому контексті привертає увагу серія жертвенних ножів з селища Стара Нагавська та Єлисеєвичі в Приазов'ї. Найбільш цікавим є ніж із Старої Нагавської з сокироподібним виступом і “пливучим” птахом з невідомими тваринами по боках. На думку В. Отрощенка, тварини по боках -- традиційне оточення світового дерева (осі). Даний сюжет -- примітивна схема і святилища, і світобудови. Можливо, що правильніше було б бачити в сокироподібному виступі прообраз світового дерева, але сама ідея наявності семантики центру або світового пагорба (роль якого часто виконував курган) досить слушна. Адже, поряд з вірою у небесні прототипи у свідомості давньої людини важливе місце посідало поняття “центру”. Символіку “центру” можна сформулювати таким чином: 1) Священна Гора, де зустрічаються Небо із Землею, розташована в центрі Світу (особливо сильною дана тенденція стала у скіфів); 2) будь-який храм чи палац, відповідно, будь-яке священне місто чи царська резиденція, є “Священною Горою”, а отже, і повним центром; 3) будучи Віссю Світу, священне місто чи храм розглядаються як точка дотику Неба, Землі і Пекла. Пекло, центр Землі і “Ворота Неба” перебувають на одній осі, по якій здійснюється перехід з однієї космічної сфери в іншу. Названі риси символіки чітко простежуються в культурах країн Сходу, що мали певний вплив на духовне життя населення України. Наявні вони у певній видозміні в слов'янському язичництві і в пізнішому християнстві Київської Русі, яке, по суті, стало в народному середовищі продовженням тисячолітньої культурної традиції, що склалась на українських землях протягом попередньої історії.
Характерною рисою обрядових дійств населення України епохи бронзи було жертвоприношення. Звичайно, в жертву приносилась велика рогата худоба чи коні, але при вивченні святилищ були виявлені й людські кістки і, навіть, зроблені з них знаряддя. Отже, з великою часткою ймовірності можна припустити, що людські жертвоприношення також здійснювалися. Можливо, були випадки ритуального канібалізму. Це підтверджується результатами судово-медичної експертизи кісток людини з поховання біля с. Нове Херсонської області. Історія стародавнього світу має такі аналоги. Прояви канібалізму в середовищі стародавніх іраномовних племен зафіксовано і в писемних джерелах. Можливим проявом такої традиції може бути широко відомий звичай виготовляти ритуальні чаші з черепів вбитих ворогів, досить поширений серед скіфів.
Важливим елементом культових церемоній був посуд, зокрема, дерев'яні чаші з поховань зрубної культури. Бронзові оправи на них містили вагоме смислове навантаження. Так, в сюжеті на дерев'яній чаші з с. Велика Білозерка Запорізької області центральним елементом є стилізоване дерево (ялина). Внизу дерева чітко виділяється ромб, який дослідники пов'язують з символікою жіночого початку і родючості.
Найбільш розгорнута модель світобудови відтворена на керамічному посуді з поховання біля с. Новопавлівка. Тут простежуються чотири орнаментальні зони, потрійний зигзаг під ребром, зображувальний фриз, розділений хвилястою лінією, геометричний орнамент, косі лінії тощо. Така орнаментальна схема відображає просторові уявлення населення бронзового часу. Нижній світ представлений умовно водною поверхнею по лінії ребра. На цій поверхні зліва направо пливуть дев'ять каченят, одне з яких пірнає, символізуючи таким чином контакт між земним і нижнім, невидимим світом. Зліва зображені два ромби, розділені лінією, і кут вершиною вниз, що пов'язується дослідниками з символікою жіночого початку. Праворуч -- дві модифікації хреста, кут вершиною вверх і похила лінія -- знаки чоловічого початку. Верхній світ переданий одинарною хвилястою лінією і рядом косих рисок, що, вірогідно, зображають небо і сонце. Аналіз композиції показує розмежування сфер, протиставлення категорій верх-низ, лівий-правий, наявність зв'язку між сферами. Можемо зробити висновок, що в населення України епохи бронзи існувала уже вироблена система поглядів на світ.
У межах України за доби пізнього неоліту, енеоліту та бронзи відомі три провідні традиції поховань: 1) близькосхідно-анатолійсько-балкано-дунайська, репрезентована переважно в ранньому та середньому трипіллі й пов'язана зі скорченими трупопокладеннями під житлами; 2) середньоєвропейсько-середньодніпровська, пов'язана з трупоспаленням -- культура лінійно-стрічкової кераміки; 3) скотарсько-степова, відома за похованнями в ямах з використанням вохри, інколи каменю і курганних насипів. Перша надійно пов'язується зі східно-середземноморсько-балканським культурним світом і має численні паралелі в давньоземлеробських культурах Близького Сходу, Анатолії тощо. Разом з тим, на деяких поселеннях придніпровської щербанівської групи доби середнього Трипілля під підлогою жител відкрито й трупоспалення. Взагалі для населення пізнього Трипілля поховальний ритуал не був сталим та уніфікованим. На думку багатьох дослідників, це безпосередньо пов'язано з істотною взаємодією населення середземноморського антропологічного типу з тубільними мешканцями південних районів Східної Європи.
На думку Ю. Павленка, доцільно пов'язувати різні форми поховального ритуалу з різноманітними уявленнями давніх людей відносно того, як обрядовими діями можна вплинути на долю людської душі після смерті тіла.
Логічно припустити, що у різних народів існували неоднакові переконання. За С.Токарєвим, провідними ідеями, очевидно, були дві: збереження тіла чи хоча б його частини -- черепа, інколи з наданням йому ознак обличчя померлого (що ми бачили в катакомбній культурі), або, навпаки, намагання повністю знищити тіло небіжчика. Перша пов'язана з уявленнями, що доля душі померлого залежить від збереження його тіла або обличчя, голови, в якій перебуває душа. Такі переконання широко побутували у різних пізньопервісних та ранньокласових суспільств, зокрема у давніх єгиптян, китайців, перуанців та інших. Саме з ними пов'язується поширення звичаю муміфікації або хоча б портретного моделювання черепів, відомого на Близькому Сході та за матеріалами катакомбної культури степів півдня Східної Європи, зокрема Приазов'я.
Розвиток релігійно-міфологічих уявлень у деяких випадках міг привести до поширення переконання у бажаності скорішого відокремлення людської душі від мертвого тіла, як це, до речі, має місце в сучасній Індії. В такому випадку найефективнішим способом ліквідації трупа ставала кремація. Однак цей обряд потребував великої кількості деревини, і тому міг набути переважного значення в багатих на ліс місцевостях, особливо при вдосконаленні кам'яних, а згодом, металевих сокир. Тому цілком ймовірно, що в Середньому Подунав'ї та Середньому Подніпров'ї вже за енеолітичної доби у зв'язку з певною спіритуалізацією уявлень щодо долі людини у потойбічному світі виникає та поширюється обряд кремації. Можливо, він пов'язаний з уявленням про вогняну сутність найвищого бога чи бога потойбічного світу. При спалюванні покійника його духовна субстанція, за уявленнями, що побутували на той час, найшвидше ставала частиною всезагальної вогневої субстанції і розчинялась у Всесвіті для нового втілення в земному житті.
Значна кількість пізньопервісних племен могла не дотримуватись ні першої, ні другої системи поглядів й після виконання певних обрядів залишати померлого в поховальній споруді без якогось штучного впливу на процес його природного розкладу. Так робила більшість населення Західної та Центральної Європи неолітичної та енеолітичної доби та Євразійських степів, що певним чином свідчить про подібність світоглядних уявлень тогочасного населення України і названих регіонів. Головна увага приділялась будівництву поховальних споруд, зокрема мегалітичних та курганних. Посилення соціальної стратифікації підкреслювалося зведенням монументальних поховальних споруд, а не тих чи інших методів штучної трансформації тіла людини, хоч інколи використовувалися й вони (наприклад, обряд моделювання черепів).
У кінці трипільської доби відбувалося просування індоєвропейців-скотарів Північного Причорномор'я, Приазов'я та Донеччини на північ і північний захід долинами Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Нагадаємо, що в індоєвропейському обряді трупопокладення істотну роль відігравав звичай посипання тіла небіжчика червоною вохрою, що мало символізувати життєву силу (за аналогією з кольором крові). Незабаром у всьому Північному і Північно-Східному Прикарпатті та прилеглих до нього областей Німеччини, Чехії, Словакії, Польщі, України й північних районів Румунії та Молдови поширюється культура кулястих амфор з виразним мотузчатим трикутнико-ялинковим орнаментом і керамічними формами, переконливі аналогії яких відомі в Північному Причорномор'ї.
Різноманітні археологічні дані дають підстави локалізувати праслов'ян доби пізньої бронзи в межах Середнього Подніпров'я, Волині та, значною мірою, Поділля і Галичини. Їх етногенез пов'язаний як з місцевими мешканцями пізньотрипільської доби, так і власне індоєвропейськими групами південних скотарів, які асимілювали перших у мовному відношенні, але багато чого перейняли від тубільного населення з господарської, культурної та ритуальної сфер життя. Асимілюючи посттрипільське населення та, відповідно, вбираючи елементи його світогляду, мовні предки праслов'ян формували й власну релігійно-міфологічну картину світу. Тло її мала складати класична індоєвропейська тричленна модель космосу, суспільства і сакральної сфери.
Підсумовуючи викладене, варто підкреслити, що світогляд населення України епохи бронзи ґрунтувався на обожненні природного циклу. Масові могильники і кургани дають підстави припускати, що в цей час все більшого поширення набували уявлення, пов'язані зі зміцненням сімейної власності, зростанням ролі чоловіка в ранньокласовому суспільстві.
Для світогляду наших предків бронзового часу властиве обожнення душі, що керує тілом, тому зміцнювався культ предків, вшанування яких означало збереження культурної традиції і відтворення часу міфічних першообразів. Доля душ померлих уявлялась по-різному: одні деякий час після суду богів живуть на небі, іншим боги дарують вічне блаженство, ще інші після спокутування гріхів перевтілюються на землі, нарешті, останні не можуть отримати прощення і назавжди залишаються в світі хаосу і темряви.
Спочатку кургани споруджували лише для знаті, що було гарантією її вічного блаженства. У другій половині другого тисячоліття до н. е. поширилося уявлення, що безсмертя і блаженство можна отримати за допомогою багатих жертвоприношень богам. Курган виступав символом Всесвіту. Люди бачили прототипи і морально-етичні зразки поведінки в персоніфікованих небесних силах, тому на археологічних знахідках зберігалася астрально-солярна символіка. Хоча центр ваги дедалі більше переміщався від узгодження своїх дій з природою до соціально-суб'єктивних чинників.
Розділ ІV Зміни у світобаченні праукраїнців за Великої СкіфіїЗ першої третини першого тисячоліття до н.е. на території України та Передкавказзя розпочалася нова суспільно-історична доба. Найістотнішою її ознакою, є тривале, поступове утвердження ранньодержавних політичних інститутів, пов'язаних з формуванням ранньокласових суспільних відносин. Нова соціально-економічна система набула завершених рис в межах сучасної України у VI--V ст. до н. е. Як цілісність вона стала можливою завдяки об'єднанню місцевих етносів в межах ієрархічно побудованої військово-політичної структури, відомої як Скіфське царство, або Велика Скіфія. Істотну роль у цьому процесі відігравали зв'язки з південними цивілізаціями, насамперед, з античними греками. У цей час праслов'янство, принаймні його південно-східні групи Середнього Подніпров'я та Поділля, входить як одна зі складових частин до очоленого скіфською верхівкою ранньокласового соціального організму та перебуває в безпосередніх зв'язках з античними центрами Північного Надчорномор'я.На початку VI ст. до н. е. в межах лісостепової України склалася певна система ранньополітичних праслов'янських об'єднань - “князівств” -- з відповідними головними укріпленими поселеннями -- “столицями”. Характерна риса цього часу -- неухильне зростання кількості та густоти населення, органічно пов'язана з підвищенням інтенсивності енергообміну суспільства з навколишнім середовищем та розширенням інформаційних контактів у межах міжобщинної структури, що самоорганізується. Можна виділити основні напрями такої самоорганізації: 1) необхідність організації спільної оборони або боротьби з сусідами за розширення своєї території; 2) потреба в регуляції відносин між общинами й родами, що складають відповідну структуру; 3) координація, кооперація і спеціалізація трудової діяльності з метою максимально ефективного використання ресурсів довкілля та їх доцільного перерозподілу на міжобщинному рівні; 4) організація і проведення ритуальних свят та інших урочистостей, що посилює інтенсивність обігу інформації та сприяє етнічній консолідації.Простежуються системні зміни в суспільно-політичному плані: створення владно-управлінських структур принципово нового, вищого рівня, з яких і виросте потім державна організація. Відбувається перехід від статево-вікового поділу до системи спадкоємних соціальних рангів тенденцією переростання у становий поділ. Відбуваються зміни і в економічній сфері. Формування племінних структур стало принциповим кроком на шляху відчуження від колективу його власності на землю та її ресурси. Вищим носієм влади-власності стають вождь (“князь”) та його клан, які здійснюють свої повноваження через підпорядковані аристократичні клани, що контролюють і використовують ресурси на місцевому рівні. Влада-власність фактично перестає бути колективною, стаючи корпоративною, що набуває нових виразних ознак з переходом до ранньодержавних форм суспільної самоорганізації. Мають місце принципові зрушення у виробничій сфері: подальше поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих общин, котрі входять до складу племені; посилення територіально-виробничої спеціалізації, що охоплює як харчову сферу, так і галузі нехарчового виробництва; зародження та розширення ремісничої діяльності, зокрема, перехід до спеціалізованого гончарства та металургії.Особливо варто відзначити зміни в культурно-інформаційній сфері. У кожній галузі обсяг знань принципово збільшується. Знання стають спеціальними, а відтак ними не може володіти будь-яка особа, що досягла певного віку, як то було раніше. Знаннями, що набувають неабиякої складності, вже треба оволодівати з дитинства. Вони, як і статуси, передаються спадкоємне і принципово закриті для представників інших суспільних груп. Це стосується і ремесел, і організації суспільно-господарського життя.Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
